Гендерсон, повелитель дощу - Сол Беллоу
– Це не Гміло, – сказав цар. Він зрадів, що його кров не буде на батьковій совісті.
– Гендерсоне, нікому не дозволяйте скривдити Атті.
– К бісу, величносте, ви ще цар, ви самі подбаєте про неї. – Я заплакав.
– Ні, ні, Гендерсоне, – промовив Дафу. – Я втратив сьогодні право… бути з жінками. Мене однаково вбили б.
Згадавши про жінок, він розчулився. Мабуть, деяких він любив по-справжньому. Його живіт крізь роздертий одяг був схожий на розжарені камінні ґратки. З гурту загонщиків уже залунали крики, які провіщають смерть. Бунам стояв збоку, він до нас не підійшов.
– Нахиліться до мене, – попросив Дафу.
Я присів навпочіпки біля його голови і повернув до нього здорове вухо. Сльози струменіли в мене між пальцями, і я сказав:
– О царю, царю, я всім приношу лихо. Хоч би куди я йшов, смерть повсюди ступає за мною назирці. Світ послав вам не ту людину. Я заражаю всіх, як чума. Якби я не з’явився, з вами все було б гаразд. Ви найблагородніша людина з усіх, кого мені доводилося бачити.
– Вашої провини тут немає. Справа в іншому… А той мрець, з яким ви перебули тут свою першу ніч… – Губи в нього ледве ворушилися, він розпачливо змагався із заціпенінням, – був колишній сунго, ваш попередник. Він не зміг підняти Мумму, і…
Його рука була вимащена кров’ю; кволим рухом він приклав великого та вказівного пальця собі до горла.
– І вони його задушили? О Боже! А як же врятувався силач Туромбо, адже й він не зміг зрушити її з місця? А, він не захотів стати сунго, бо це надто небезпечно. Цю честь вирішили надати мені. Жереб випав на мене. Я попався.
– Сунго – мій наступник на престолі, – промовив Дафу, торкнувшись моєї руки.
– То я посяду ваше місце? Не може бути, величносте!
Уже із заплющеними очима він кволо кивнув толовою.
– Якщо небіжчик цар не залишає дорослого сина, царем стає сунго.
– О величносте, – сказав я, і мій плаксивий голос піднявся майже до крику, – в яку халепу ви мене втягли! Ви повинні були сказати мені, куди я пхаюся. Хіба так роблять із другом?
Не розплющуючи очей і долаючи майже неподоланну слабкість, цар усміхнувся й відповів:
– Зі мною теж зробили так само…
– О величносте, посуньтеся, я ляжу поруч і помру з вами. Або поміняймося долями, і ви живіть собі на світі; я ніколи не знав, що мені робити зі своїм життям, і залюбки помру замість вас. – Я став роздряпувати собі обличчя й бити по ньому суглобами пальців, повзаючи в пилюці між мертвим левом і вмирущим царем. – Сон духу урвався запізно для мене. Я надто довго чекав і занапастив себе зі свиньми. Я людина пропаща. І як я впораюся з вашими жінками? Хіба я зможу? Я піду за вами – і дуже скоро. Ці душогуби мене вб’ють. О царю, царю!
Але життя вже майже покинуло його, і незабаром ми розлучилися. Загонщики підняли його й понесли, ворота хопо розчинились, і ми рушили крізь зарості кактусів в ущелину до кам’яної будівлі, яку я вперше побачив з Помосту над загорожею хопо. Дорогою Дафу помер від кровотечі.
Кам’яний будиночок, вимуруваний з пласких плит, мав двоє дерев’яних дверей, збитих із вертикально поставлених колод, і вели ті двері до двох окремих кімнат. В одній поклали тіло царя. В другій замкнули мене. Я майже не усвідомлював, що діється навколо, і дозволив їм завести мене в ту кімнату й узяти за мною двері на прогонич.
21
Давно-давно, коли я був значно молодший, страждання мало для мене певний пікантний присмак. Але згодом воно почало цей присмак втрачати, і зрештою остогидло мені страшенно, і я сказав своєму синові Едварду, коли ми зустрілися в Каліфорнії, що я не годен далі терпіти муки. Нехай мене чорти візьмуть! Скільки можна бути вмістилищем горя! Людина я чи страховисько? Але тепер, коли на очах у мене помер мій друг, цар Дафу, я не тільки не відчував у стражданні якогось присмаку, а взагалі не усвідомлював, що страждаю. Годі змалювати той жахливий стан, у якому я перебував. Я ридав і плакав, коли Бунам та його обляпаний крейдою поплічник завели мене до кам’яної оселі. Ковтаючи слова, я знову й знову белькотів те саме: «Воно (тобто життя) дається не тим людям. Ми самозванці, ми посідаємо чуже місце».
Отже, ті двоє завели мене в кам’яну хатину, а я надто гірко плакав і був у цілковитій нестямі, аби запитувати їх хай там про що. Аж раптом з підлоги підвелася чиясь постать, і я здригнувся від несподіванки.
– Що за чортовиння? Хто це? – вигукнув я.
Дві зморшкуваті долоні піднялися вгору, ніби остерігаючи мене.
– Хто ви? – запитав я і тут-таки впізнав звужену догори кучеряву голову та широкі ступні, брудні й горбкуваті, наче дві великі картоплини. – Ромілаю!
– Моя привели сюди теж.
Вони не дозволили йому піти в місто з моїм листом до Лілі й схопили його, тільки-но він вийшов за село. Отже, ще до ловів вони вирішили, що ніхто в світі не повинен знати про мої пригоди.
– Цар Дафу помер, Ромілаю, – сказав я.
Він почав мене втішати.
– Яка людина! І його вже нема!
– Його чудова була чоловік, пане.
– Він мав надію змінити мене. Але зустрів його надто пізно, Ромілаю. Я старий і гладкий. Я вже зайшов у своєму житті в глухий кут.
З одягу на мені залишилися тільки черевики, шолом, теніска та жокейські труси. Я сів на підлогу, зігнувся в три погибелі й невтішно заплакав. Сльози лилися з моїх очей і лилися, і Ромілаю довго не міг мене заспокоїти.
Та, можливо, час було винайдено для того, щоб горе мало кінець? Щоб воно не тривало вічно? Далебі в цьому припущенні є зерно істини. В такому разі блаженство, мабуть, навпаки, нескінченне в часі. Час і
