Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг
Однак Ларрі не міг змусити себе повернутися назад. Він був майже впевнений, що ці образи — лише фантазії, та й сама думка про повернення до Мангеттену здавалася йому нісенітницею. Військові полишили тунель. Це доводив мертвий солдат, через якого він переступав. Проте…
Проте лишалася одна річ, яка справді його турбувала, — мертві тіла попереду. Вони були навалені одне на одне й височіли над хідником футів на вісім-дев’ять[185]. Ларрі не міг переступити їх так просто, як того солдата. А якщо злізти з хідника на дорогу, можна й ногу зламати. Тож коли він збирався йти далі, йому доведеться… ну… доведеться йти просто по трупах.
У темряві позаду нього щось ворухнулося.
Ларрі крутнувся на місці, похоловши від страху, — він почув якесь шурхотіння… чийсь крок.
— Хто там? — крикнув він, знявши з плеча гвинтівку.
Відповіді не було. Сама луна. Коли вона згасла, він почув (або ж йому здалося, що почув) тихий звук дихання. Ларрі стояв у темряві, вирячивши очі, а волосся на потилиці стало сторч. Він затамував подих. Тиша. Ларрі вже почав думати, що йому почулося, коли до вух знову долинув той звук… тихий, шаркітливий крок.
Ларрі ошаліло намацував запальничку. Йому навіть не подумалося, що вогник може зробити з нього чудову мішень. Він вихопив її з кишені, та коліщатко зачепилося за нитку, і запальничка висковзнула з пальців. Ларрі почув, як вона клацнула об поручні, а тоді тихо бемкнула об капот автівки внизу.
До нього знову долинуло шаркання, уже трохи ближче, та було важко сказати наскільки. Хтось ішов по його душу, і охоплений жахом розум показав Ларрі солдата з перерізаним горлом — живий мрець повільно чвалав до нього в пітьмі…
Почувся ще один тихий крок.
Ларрі згадав про гвинтівку. Він приставив приклáд до плеча й почав тиснути на курок. У замкненому просторі прогриміли оглушливі постріли. Він закричав, та його заглушило ревіння порохових вибухів. Вогонь бризкав із дула «вінчестера», і спалахи вихоплювали з темряви обриси кахлів і завмерлих потоків машин — вони блимали перед його очима низкою чорно-білих світлин. Рикошет вищав, наче банші. Гвинтівка знову й знову лупила його по плечу, доки воно не заніміло. Віддача розвернула Ларрі, і тепер він стріляв уже над дорогою, а не хідником, та все одно не міг спинитися. Його палець працював сам по собі, і навіть коли ударник заклацав ухолосту, Ларрі продовжував сіпати спусковий гачок.
Луна котилася тунелем. Яскраві залишкові зображення зависли перед очима в потрійній експозиції. У повітрі стояв запах кордиту, у грудях свистіло, та Ларрі цього майже не помічав.
Стискаючи гвинтівку, він знову розвернувся, та цього разу на екрані його уяви з’явилися вже не солдати в стерильних костюмах, як зі «Штаму “Андромеда”»[186], а морлоки — такі, якими їх зобразили на сторінках комікс-адаптації «Машини часу» Г. Дж. Веллса від «Класик комікс»[187]: згорблені сліпі істоти, що вилазили з підземель, у яких без упину гули потужні машини.
Ларрі почав пробиратися через барикаду з м’яких непорушних тіл. Він зашпортувався, хапався за поручні, однак чвалав далі. Нога провалилася в якесь слизьке місиво, і з’явився гнилий, насичений газами сморід, однак він не зважав. Ларрі хапав ротом повітря й сунув далі.
А тоді в темряві позаду нього злинув крик, і він закляк на місці. «Ларрі! О, Ларрі, заради Бога!..» — котився тунелем відчайдушний, жалюгідний, напівбожевільний лемент.
То була Рита Блейкмур.
Він розвернувся. Тепер чувся вже плач — ридання, що сповнило тунель свіжим відлунням. Раптом Ларрі захотілося піти собі далі й полишити її. Урешті-решт Рита знайде вихід, тож нащо морочитися? Та він опанував себе й гукнув:
— Рито! Стій де стоїш! Чуєш мене?
Плач не вщухав.
Відразливо скривившись, він затамував подих і почав пробиратися по трупах назад. Ларрі ступив на бетон і побіг до неї. Через те, як спотворювали луну стіни тунелю, було важко прикинути відстань, і він мало не збив Риту з ніг.
— Ларрі…
Вона кинулася на нього та так сильно вчепилася за його шию, ніби прагнула задушити. Крізь блузку чулося, як навіжено стугонить її серце.
— Ларрі, Ларрі, не кидай мене, не кидай мене в пітьмі…
— Не кину. — Він міцно її обійняв. — З тобою все добре? Я тебе… не поранив?
— Ні… почула, як дмухнуло… одна пролетіла так близько, що я це відчула… і скалки… мабуть, від кахлів… в обличчя… порізали обличчя…
— О Господи, Рито, я ж не знав. Я тут мало не здурів. Ця темрява… І я загубив запальничку… Треба було гукнути. Я ж міг тебе вбити, — сказав він, і до нього все дійшло. — Я міг тебе вбити, — вражено повторив він це одкровення.
— Я не була певна, що то ти. Коли ти спустився до тунелю, я зайшла до будинку. А тоді ти повернувся, почав кликати, і ще трохи… та не змогла… а тоді пішов дощ, і з’явилося двоє чоловіків… гадаю, шукали нас… чи мене. Тож я сиділа на місці, і коли вони зникли, я подумала, що вони могли бути там, могли зачаїтися або нишпорити навколо й шукати мене, і я не наважувалася вийти, та тоді я подумала, що ти переберешся на той бік, і я тебе більше ніколи не побачу… тож я… я… Ларрі, ти мене не полишиш? Не кинеш мене?
— Ні, — сказав він.
— Я помилялася, наговорила дурниць, а ти був правий, бо треба було сказати тобі про взуття, про сандалі, і я їстиму, коли скажеш… я… я… у-у-у-у-уху-у-у-у…
— Ш-ш-ш, — сказав він, не випускаючи її з обіймів. — Усе гаразд.
Та подумки він бачив, як, засліплений панікою, стріляє по ній, і думав, що запросто міг прострелити їй руку чи живіт. Ще трохи, і зуби зацокотять. Раптом йому дуже захотілося в туалет.
— Рушимо далі, коли зможеш іти. Не поспішай.
— Там лежав чоловік… гадаю, що чоловік… Ларрі, я наступила на нього. — Рита глитнула, і в її горлі щось клацнуло. — Ой, я тоді мало не закричала, та стрималася, бо злякалася, що попереду йдеш не ти, а один із тих чоловіків. І коли ти кричав… відлуння… я не розуміла, то ти чи… чи…
— Попереду ще трупи. Витримаєш?
— Лише з тобою. Будь ласка… лише з тобою.
— Я тут.
— Тоді ходімо. Хочу забратися звідси. — Вона конвульсивно здригнулася
