Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко

— Ого! — вражено вигукнув Ван Лун, насилу зберігши рівновагу.

Незрозумілі істоти виявилися зовсім не такими легкими і повітряними, як це здавалося здаля. Навпаки, кожна з них мала досить значну вагу, немовби ті пухирі були наповнені водою. І відштовхнути від себе купу, що рухалася, не зміг би навіть силач.

На щастя, блідо-рожеве скупчення лише трохи натиснуло на Ван Луна, який відскочив і побіг далі, стараючись не ухилятися від наміченої ним лінії — до далекого кипариса на тому боці плато. Проте він встиг помітити, що купи дивних істот чомусь почали пересуватися хуткіше. Вони поквапливо перекочувалися по траві, стикалися і відповзали вбік, наче щось шукали на плато.

Іншим часом Ван Лун спинився б і, відійшовши подалі, з цікавістю спостерігав би це надзвичайне видовище. Дивні істоти виявляли всі ознаки збудження, їх забарвлення змінювалося, переходило з одного блідого відтінку в інший. Вони метушилися, перекидалися, падали, знову наповзали одна на одну. Кілька невеличких куп поблизу від Ван Луна зіткнулися, з’єдналися в одну величезну, і так само швидко та нова купа розпалася, розсипалася на дрібніші.

Втім, зараз у Ван Луна не було часу для спостережень. Його значно більше непокоїло, що проходи між купами дедалі вужчали, йому доводилося насилу протискуватися ними. Складалося враження, що кожна з куп тільки й чекала наближення Ван Луна, щоб перекинутися на нього усією своєю вагою. Вже два чи три рази йому ледве удавалося проскочити повз них, високі купи перекинулися не далі як за півметра від нього, розсипавшись м’якими важкими кулями.

— Зауважу, ролі перемінилися, — пробурмотів Ван Лун, криво усміхаючись. — Полюю вже не я. Вони полюють на мене, чорти їх забирай!

Так, було схоже, що Ван Лун не помилявся. Дивовижні істоти наче відчували його наближення, їх скупчення намагалися перетяти йому шлях, заплутати його. Вони насувалися на людину з усіх боків, вони метушилися більше й більше. Щойно Ван Лун відшукував прохід і кидався в нього, як цей прохід раптом зникав: назустріч Ван Луну лавиною котилися кулі й округлі циліндри. Він відбігав убік, до іншого проходу, проте й цей замикався перед ним, і знову на мандрівника наповзали драглисті кулі й циліндри, нагромаджуючись суцільною рухливою стіною.

Ван Лун на мить зупинився. Це набувало загрозливого характеру. Ось уже добрих чверть години він змарнував на некорисну біганину між купами, ані на метр не наблизившись до своєї мети, далекого кипариса на тому боці плато.

Що ж робити? Стріляти? Втім, їх всіх не перестріляєш, тут не вистачить ніяких патронів. Пробиватися за допомогою кинджала? Теж безнадійна ідея, їх надто багато. Кулі й циліндри котилися на нього важкими хвилями, якщо вони наваляться, то задушать його, він не встигне навіть ворухнути рукою. Пробити собі шлях гранатою? Але ж у Ван Луна були всього дві атомітні гранати. І витрачати цей маленький запас йому дуже не хотілося.

Між тим, відстань між ним і хвилею збуджених драглистих істот, що насувалися на нього, дедалі скорочувалась. Вони котилися на Ван Луна широким фронтом. Ван подивився направо, наліво — і звідти йшов такий самий наступ. Назад? Ні, рухливі купи замкнулися навколо, відступати нема куди… і не можна вже відшукати між ними жодного проходу, вони злилися в суцільну непрохідну перепону.

І раптом найближча велика, вища від людського зросту купа розсипалася. Крупні синюваті кулі покотилися по траві під ноги Ван Луна. Ще, ще… Вони котилися напрочуд швидко, вдарялися, штовхали його з усіх боків, збивали з ніг. Зблідлий Ван Лун, зціпивши зуби, відбивався з усієї сили, завдаючи кулям удари ногами, руками, розбиваючи їх. Вони лускалися під його ударами, вкриваючи траву і скафандр в’язкою драглистою речовиною, якою були наповнені їх зморшкуваті оболонки. Боротьба тривала лише кілька секунд, сили були надто нерівними. Посковзнувшись на мокрій траві, заліпленій драглистою речовиною, Ван Лун упав, змахнувши руками.

Десятки, сотні важких м’яких куль і циліндрів навалилися на нього зверху. Ван Лун не припиняв опору. Він розривав щільні оболонки руками, краяв їх кинджалом. Він був уже цілком з голови до ніг залитий тією драглистою речовиною, яка заважала рухатися, засліплювала його, — і все ж таки рубав і розривав на шмаття незчисленних ворогів. Проте на зміну знищеним навалювалися нові й нові десятки. Ван Лун зрозумів нарешті, що подальша боротьба стає безглуздою: ворогів було надто багато, не було рації даремно витрачати сили… Не опираючись далі, він лежав на слизькій траві, гарячково міркуючи: що ж буде відбуватися тепер? Чого треба від нього цим недоладним кулям і циліндрам? Зжерти його вони не можуть, — цього Ван Лун був певен, він був занадто непридатною їжею для них. Але що ж тоді?

Тіло Ван Луна було придавлене величезною вагою сотень пульсуючих куль і циліндрів, які нагромаджувалися на ньому. Тепер він не міг навіть поворухнутися. Нема чого й думати, щоб пробитися назовні, визволитися, спробувати проповзти по траві під цією вагою, яка невпинно збільшувалася, дедалі міцніше натискувала на нього. Ставало важко дихати.

«Погано. Вони можуть задушити мене», — майнуло в голові Ван Луна.

Йому здалося, що він крізь скафандр відчуває холод, ніби вороги, які навалилися на нього, були холодними, мов крига. І вага давила дедалі більше.

«Задавлять, прокляті!»

І саме цієї секунди, коли в нього вже майже перехоплювало дихання, майнула несподівана думка. Грілка! Електрична грілка, яка звичайно зігріває скафандр! Якщо дати на неї велику напругу, вона нагріватиметься дедалі міцніше. У міжпланетному просторі тепла цієї потужної грілки вистачало навіть на те, щоб перемогти космічний холод. Значить, тут…

З величезним зусиллям, відвойовуючи міліметр за міліметром, рука Ван Луна дотяглася до маленької рукоятки, яка включала електрогрілку і регулювала її нагрів, і повернула її вкрай направо. Майже зразу ж таки рівномірне тепло поширилося по всьому його тілу. Певна річ, така раптова дія пояснювалася тим, що на грілку було подано найбільше