Аргонавти Всесвіту - Володимир Миколайович Владко

А дихати ставало дедалі важче й важче. А що як раптом не вистачить кисню вже перед самим міжгір’ям і він впаде, не добігши до товаришів? Мерщій, мерщій!

Новий удар в спину. Ван Лун із злістю оглянувся. Ще дві величезні комахи напали на нього ззаду. Прокляття! Вони затримують його, а кисню майже немає!

Два постріли пролунали один за одним. Тільки тепер Ван Лун зрозумів, як він втомився, як бракує його легеням свіжого повітря і як виснажилися його сили. Так, він збив тільки одну комаху, яка звалилася на грунт. У другу він навіть не влучив, — він уславлений, вправний стрілець!

— Так ось тобі, ось, ось!

Три постріли підряд звалили люту комаху.

— Товаришу Ван, поспішайте! Ми ждемо вас, — лунав у шоломі голос Галі Рижко. Проте тепер він доходив до вух Ван Луна наче крізь товстий шар вати. Голова налилася свинцем, кров стугонить у скронях. Ні, не може, не може бути, щоб він упав, знеможений, тут, бачачи рідний червоний прапор! Уперед! Хай спотикаються ноги, хай безпорадно виснуть обважнілі руки, хай безсило схиляється голова, все одно — вперед!

Хитаючись, хапаючись руками за гілки, кволо відмахуючись від комах, Ван Лун, напружуючи останні сили, ішов далі. Він не чув уже голосу Галі, не чув писку розлючених комах, не бачив нічого, крім маленького червоного прапора попереду. Червона крапка дедалі збільшувалася, вона кликала його до себе, притягала, примушувала забувати про втому. До неї, до неї!..

Ван Лун повільно, ледве пересуваючи ноги, брів уперед. Кинджал випав з його руки — і він не підняв його, він не міг нахилитися. Спотикаючись, майже падаючи на кожному кроці, він йшов і йшов до міжгір’я, до товаришів, не зводячи очей з червоного прапора на високій жовтій скелі.

який являє собою знову щоденник Галі Рижко, де розповідається не тільки про одержання мандрівниками нового маршруту з Землі, але й про надзвичайну пропозицію Ван Луна, який знайшов засіб визволити астроплан із скель; крім того, в цьому розділі з’ясовуються різні загадки, які виникали ще перед експедицією.

Тепер, коли все, пов’язане з гігантською бабкою, вже лишилося позаду, я знову можу взятися за щоденник. А записати мені треба дуже багато, і не тільки ділового, а й особистого.

Насамперед, про те, як повернувся товариш Ван.

Не буду розповідати, як ми хвилювалися весь цей день до самого вечора. Повернувшись до астроплана, Микола Петрович (я ніколи ще не бачила його таким похмурим і засмученим) сказав нам — і я помітила, що йому було дуже важко говорити:

— Немає рації, друзі мої, втішати себе наївними надіями. Не знаю, не уявляю собі, яким чином міг би врятуватися Ван…

— І все одно він врятується і повернеться до нас! — не стрималася я. — Адже ж товариш Ван…

— Заждіть, Галю, і не перебивайте мене, — суворо заперечив Микола Петрович. — Я, мабуть, не гірше від вас знаю, на що здатний Ван Лун з його відвагою, розсудливістю і досвідом. Проте зараз не треба обманюватися. Він перебуває в страшному, неймовірному стані… якщо він ще живий. Ми нічим, зовсім нічим не можемо допомогти йому, — принаймні доти, доки Вану не пощастить якимсь не відомим нам засобом врятуватися і звільнитися з кігтів хижака. Я хочу вірити, друзі мої, що йому пощастить це зробити, я був би безконечно радий, готовий був би на все, аби допомогти йому… як і ви всі, звичайно, я знаю це, — додав він після тяжкої паузи. — Проте такої можливості немає ані в мене, ані у вас. Ми можемо тільки сподіватися, що він врятується сам. Надія ця не згасає в мене, хоч я й розумію, що для неї є надто мало підстав. І все ж таки — я вірю у відвагу і кмітливість нашого Вана, — так, Галю, вірю не менше, ніж ви або Вадим. Втім, якщо навіть Ван Лун врятується від тієї жахливої бабки, — чи подумали ви про те, як може він повернутися до нас? У нього лишилося мало кисню: я підрахував, не більше, як на шість-сім годин. І він не знає, куди йти, де знаходиться наш корабель.

Мені стало страшно: про це я й не подумала!

— І якщо ми не можемо нічим допомогти Ван Луну, доки він перебуває в кігтях крилатого хижака, — тим більше ми зобов’язані допомогти, коли він звільниться від нього… адже ж ми віримо, що звільниться, правда?

— Віримо! — палко відгукнулися ми з Вадимом Сергійовичем.

— Тому треба негайно настроїти наш передавач на хвилю його приймача. І розпочати подавати йому сигнали. Він добре уміє пеленгувати з допомогою рамочної антени в скафандрі. Ми допоможемо нашому Вану повернутися до нас… якщо він дістане змогу почути нас…

Через десять-п’ятнадцять хвилин, щойно великий радіопередавач астроплана був настроєний на потрібну хвилю, Микола Петрович вимовив перші слова заклику до товариша Вана. Але його голос уривався, хвилювання не давало йому говорити. І тому Микола Петрович одразу ж таки дозволив мені замінити його біля мікрофона. Спочатку мені було також дуже важко, і я насилу не заплакала: я кличу Ван Луна, розповідаю йому, як знайти шлях до нас, а він, можливо, чує мене і не може рушити з місця, як я тоді, в печері… або зовсім уже не чує… Ні, ні, сміливий Ван Лун обов’язково врятується — і я допоможу йому повернутися!

Що робили Микола Петрович і Вадим Сергійович весь цей час — я навіть як слід не знала, я могла думати тільки про товариша Вана. Сидячи біля великого ілюмінатора центральної каюти, звідки було видно весь схил