Темні уми - Олександра Бракен
— Ну, так, але… Я боюся, що майже нічого не знаю.
— Ти повинна навчитися їх контролювати, бо інакше вони завжди контролюватимуть тебе, — пояснив він. — Вони лякатимуть тебе і маніпулюватимуть тобою, допоки ти не звихнешся, помреш чи хтось не знайде від цього ліки. А вгадай, що з цього трапиться першим?
Задзвенів дзвоник, кличучи на обід, — двічі, бо йшлося про підвечірок. Чабс підвівся і викинув решки хліба у воду.
— Ти справді віриш, що колись знайдуться ліки? — запитала я.
— Мій тато колись казав, що все можливо, якщо прикласти до цього розум.
Його рот скривився у невеселій усмішці. Коли він згадав про свого батька, у мене всередині все стиснулося.
— Ти досі не мав нагоди відправити їм повідомлення.
— Я розпитав, але в цім благословеннім місці є лише один комп’ютер, яким користується тільки одна людина.
Саме так. Маленький ноутбук на столі в Кленсі.
— Ти питав, чи можна скористатись ним на кілька хвилин?
— Так, — відповів Чабс, коли перед нашими очима вже постало вогнище. — Здається, роздають сандвічі та яблука. Очевидно, що якщо хтось інший, крім нього, торкатиметься комп’ютера — це буде «загроза безпеці».
Я захитала головою.
— Я завтра спитаю. Може, переконаю його.
— А ти можеш? — Чабс схопив мене за руку, його обличчя враз проясніло. — Перекажеш йому, що у нас є дуже важливий лист, який ми повинні доставити, але треба знайти нову адресу Джекового батька? Скажи, що ми зробимо будь-що, — ні, скажи, що я особисто вилизав би кожну пару його взуття.
— А якщо йому просто сказати, що саме заради цього ми сюди прийшли, — запропонувала я, — і не вплутувати у це твій язик?
Чабс дочекався, поки я заберу зі столу свій сандвіч, а потім потягнув мене геть. Я гадала, що він хоче перекусити у хатині чи навіть біля доку, але ми блукали доти, аж поки не знайшли Лаяма.
Він і ще кілька хлопців із загону спецохорони саме мали перерву між вартами, тож, знайшовши собі гарну галявину, поділилися на дві команди, щоби пограти в аерофутбол, знаний ще як «безрукий футбол». Ми із Чабсом вмостилися на старому стовбурі дерева, не звертаючи уваги на нечисленну групу вболівальниць, котрі зібралися, щоби підбадьорити команди.
На початку гри високий рудий хлопчина, із всіяним ластовинням обличчям, запустив у повітря старий м’яч. Біжучи услід за ним, він намагався, щоб і він сам, і м’яч перебували якнайдалі від гравців. Якось м’яч проскочив за кілька сантиметрів від Лаяма, але його руки були занадто неповороткі, а біг він надто повільно, щоби впіймати цей адресований йому пас.
— Не зводь очей з м’яча, роззяво! — гукнула я. Лаямова голова смикнулась у нашому напрямку. Щойно його погляд перестрів мій, Майк, який у ту мить тримав м’яч, відфутболив його в імпровізовані ворота.
Ми із Чабсом скривилися, коли Лаям упав на землю, вдарившись потилицею об окоренок старого дерева.
— Вау, — сказала я. — Він не жартував, коли стверджував, що спортсмен із нього нікудишній.
— Усе це було би смішно, якби не було настільки сумно.
Решта хлопців надто захопилися реготом, аби втримати м’яча у повітрі. Лаям лежав на землі із побуряковілим обличчям, але все його тіло аж здригалося від сміху. Він задер сорочку, щоби стерти піт з обличчя, явивши на світ божий частину голого тіла.
Цього разу почервоніла я.
Незнайомий хлопчик, підбігши до Лаяма, допоміг йому підвестися, поляскуючи його по плечу. Вони почали сміятися разом, так наче зналися з дитячого садочка.
Але саме таким був Лаям: він підсміювався над Зу, що вона могла потоваришувати, навіть не встигнеш оком кліпнути, але сам був таким самісіньким. Проте ми з Чабсом були цілком задоволені, сидячи собі осторонь, спостерігаючи, чекаючи, але не занурюючи навіть пальця в океан. Може, ми занадто звикли до самоти — і, може, нам треба щось змінювати.
Наступного ранку, рівно о дев’ятій двадцять першій, я стояла перед дверима кабінету Кленсі Ґрея, здійнявши руку, щоби постукати. Єдине, що заважало мені, окрім нервів, від яких все всередині мене стискалося, була розмова, що тривала за дверима.
— …звісно, нас достатньо, щоби впоратись із цим. Але якщо я відправлю стільки дітей, то в таборі забракне людей для вартування. — Голос був дівчачий, м’який, але не улесливий. Найімовірніше, це Олівія, якщо вони говорили про безпеку.
— Я розумію, до чого ти ведеш, Лів, але прикро втрачати таку нагоду, — відповідав Кленсі. — У нас бракує медичних засобів, а «Леда Корп» більше не пускає по нашій території свої вантажівки.
— Ти зібрався у ще одну свою мандрівку? — наполягала вона. — Чи не тоді ти зазвичай знаходиш дані про поставки?
— А чому ти питаєш?
— Та просто ти не їздив нікуди майже рік, — відповіла Олівія. — А раніше часто їздив. Знаю, що ми не маємо потреби в запасах, але
