Темні уми - Олександра Бракен

Я захитала головою, затуливши обличчя долонями. З усіх сценаріїв, які спадали мені на думку, з усіх бід, що, як я гадала, могли трапитися з тими дітьми, — такого божевілля я ніколи собі навіть уявити не могла.

— Як їх до цього можна змусити? — спитала я, і мій голос лунав апатично навіть для моїх вух. — Чому вони погодились?

— А який у них був вибір? — запитав Кленсі. — Їх переконали, що якщо вони не співпрацюватимуть, їхнім родинам щось заподіють. Вони пройшли спеціальну програму підготовки, яка змушує їх вважати, що вони потрібні і що про них піклуються. Перш ніж мій батько та його радники здогадались, що я на них впливаю, я мав нагоду наглядати за здійсненням програми, аби переконатись, що про них дійсно подбають, — принаймні краще, ніж якби вони перебували у таборах. — Він захитав головою. — За них не бійся. Колись вони вийдуть з-під батькового контролю.

І вони живі, — міркувала я. А це головне.

— Рубі.

Я підвела очі, відчуваючи, як всередині все похололо.

— Дозволь мені показати тобі, що я знаю, — прошепотів він, іншою рукою забираючи пасмо волосся із моєї щоки. Коли він торкнувся мене, затягнутий вузол нервів у мені послабився, і я відчула, що ті підозри, які ще тліли в мені, розвіялись. У всьому, що справді було важливим, ми були однаковими. Він прагнув мені допомогти, хоча я не могла нічого запропонувати йому взамін.

— Ніхто не зможе тебе скривдити чи змінити, якщо ти навчишся давати відсіч, — промовив він ласкаво.

Не пригніченість штовхала мене уперед, і навіть не жаль до себе самої. А щирий, дистильований потік ненависті, що пробивав собі шлях крізь моє серце. Я гадала, що Невловимий Хлопець допоможе мені повернути назад моє колишнє життя, але зараз я розуміла, що цього замало. Я потребувала його, аби він допоміг мені захистити моє майбутнє. Коли я заговорила, мої слова спалювали повітря між нами.

— Навчи мене.

Те, що Кленсі мав усю ту силу, не означало, що він справді нею користувався. Я дивувалась, що людина, котра здатна впливати на чужі думки, була від природи наділена харизмою, що приваблювала до нього людей. Я на власні очі це побачила, коли він запропонував мені провести екскурсію по табору.

Кленсі помахав кільком дітям у чорному, котрі сиділи біля багаття. У його присутності все пожвавлювалося. На кожному обличчі, що ми проминали, запалювалась усмішка, і не було нікого, хто не помахав би нам рукою чи не вигукнув якесь вітання, навіть якщо це просто швидке «Агов!».

— Ти колись комусь розповідав, що пережив? — запитала я.

Він краєм ока глянув на мене, так наче моє питання його спантеличило. Я побачила, як він опустив руки у задні кишені штанів і весь наче обм’як.

— Вони довірились мені, — мовив він, ледве помітно сумно усміхаючись. — Не хочу їх бентежити. Вони мають вірити, що я здатен про них подбати, інакше наша система не працюватиме.

Ця система — дещо інше. Одне — вирізьблювати псі-символ на стінах будівель та вішати банери над під’їздами, і зовсім інше — по-справжньому пройнятися ним.

Перший справжній приклад цьому я побачила, коли на головній алеї до нас підбігла дівчинка, що порядкувала у саду, з вимогою, щоби Кленсі покарав трійко дітлахів, які, на її думку, крали фрукти просто з-під її носа.

Мені знадобилося якихось дві секунди, щоби, послухавши, як Кленсі обговорює дану ситуацію, збагнути, що життя в Іст-Рівері побудоване не на основі суворих та поспішних правил, а майже цілком ґрунтується на його розсудливості і загальній думці про справедливість.

Обвинувачували у крадіжці трьох Зелених, котрі тільки кілька місяців тому закінчили Школу малят. Дівчина, що порядкувала у саду, залишила їх сидіти на землі, де вони і сиділи рядком, немов каченята. Всі троє були вбрані в однакові чорні сорочки, і тільки їхні джинси були різного рівня заношеності. Я відійшла вбік, коли Кленсі сів навколішки перед ними, абсолютно не звертаючи увагу на те, що може замастити об вологу землю свої випрасувані штани.

— Ви крали фрукти? — м’яко запитав Кленсі. — Прошу, скажіть правду.

Троє хлопчиків перезирнулись. Відповідати випало найкремезнішому, котрий сидів посередині.

— Так, крали. Нам дуже прикро.

Я здійняла брови.

— Дякую, що чесно зізнались, — сказав Кленсі. — А можна запитати чому?

Кілька хвилин діти мовчали. Зрештою, після вмовлянь, Кленсі таки видобув з них правду:

— Піт нездужав, тому ніяк не міг прийти їсти. Він не хотів, аби хтось про це знав, тому що боявся, що матиме проблеми, не прийшовши цього тижня на прибирання, а ще він… він не хотів підводити вас. Нам прикро, нам так прикро.

— Розумію, — промовив Кленсі. — Але якщо Піт справді такий хворий, ви мали би про це сказати мені.