Темні уми - Олександра Бракен

— Тільки не крутися, — застерегла я. Я не знала, чи витримають таке моє серце і моя голова. У голові й без того паморочилось.

— Не крутитимусь, — погодився він.

Коли ми почали рухатись, мій танець ще й танцем не можна було назвати — тільки якісь величаві похитування. Вперед і назад, приємно і легко. Цього разу мій мозок залюбки тримав мої руки при мені. Мої м’язи рухалися повільно, наче були з меду. Ми танцювали абсолютно не в такт музиці, а потім і взагалі зупинились. Я притулилася щокою до його плеча. Рука з попереку ковзнула мені під сорочку і лягла на голу шкіру.

Коли знову задзвеніли дзвіночки, цього разу сповіщаючи про відбій, усі невдоволено загули, достатньо голосно, аби Лаям гмикнув.

— Пора спатоньки, — покликав він Зу, махнувши їй рукою, щоби підійшла. Вона стояла, обтрушуючись і показуючи щось гурту дітей, від яких відійшла.

Вогонь тріскотів і шипів, вигинаючись під потужним струменем води з найближчої помпи. Він шумів так, немовби з якогось звіра вичавлювали життя. А коли полум’я нарешті згасло, вгамувавшись до непримітних, ледь жевріючих вугликів, розсипаних по попелу, навколо не зосталось нічого, крім запони диму, яка відділяла мене від Кленсі Ґрея, котрий сидів на протилежному боці згаслого багаття, дивлячись на мене темними очима.

Вочевидь, Кленсі Ґрей полюбляв цю справу — спостерігати за мною.

Спостерігав, як я сиділа на ґанку, допомагаючи Зу зав’язувати шнурки на нових тенісках перед тим, як вона з Хіною попрямують у хатину, що правила за клас.

Як кепкувала з Чабса, що він став першим і єдиним у таборі, кого вкусив кліщ.

Як я чекала біля згаслого вогнища разом з Лі на Майка, який мав прийти і розповісти нам про наші обов’язки під час перебування у таборі Іст-Рівер.

І за всім цим Кленсі Ґрей спостерігав з вікна свого кабінету на другому поверсі, де, як видається, він, байдикуючи, все контролював.

Майк згадував, що в таборі в обов’язки кожного, кому минуло тринадцять, входить виконання якоїсь роботи. Я тільки не могла втямити, чому хтось комусь повинен щось нав’язувати. Я була не проти попрацювати на складі, розставляючи й обліковуючи наші запаси, але я би значно охочіше працювала десь поруч із Чабсом у маленькому табірному саду чи бігала би разом з Лаямом у лісі в спецохороні. Дивно, що я тепер не проводила з ними весь день.

Але діти, з якими я працювала, були теж непоганими; власне, не просто добрими. Більшість ніколи не бачила табір зсередини, утім, я теж ніколи раніше не готувала їжі, тому всі ми збагачувалися одне від одного певним життєвим досвідом. Найбільше мені подобалася їхня відвага. Ліззі, наприклад, уже майже два роки переховувалася в Іст-Рівері, після того як вирвалась із лап ССПівців, коли ті перевернули в Меріленді машину її батьків.

— І ти просто вилізла з машини та втекла?

— Неначе вітер, — підтвердила вона. — У них геть нічого на мене не було, крім того, у що я вдягнута. Я намагалась знову зустрітись з батьками, але в старий будинок вони так більше й не повернулись. Мене підібрала банда Зелених, які й привели мене сюди.

Ще одне: переважною більшістю дітей тут були або Сині, або Зелені, з маленькою згуртованою групкою Жовтих, які не надто спілкувались за межами свого кола. Ліззі стверджувала, що колись їх було більше, але Невловимий дозволив їм залишити табір та утворити власне поселення.

— Дозволив їм? — перепитала я, зауваживши, скільки ящиків круп ми залишили.

— Так, і є ще й інші вимоги, — озвався Ділан, дрібний, щуплявий хлопчик, який тільки нещодавно закінчив школу для Малят. Він переконував, що прізвисько причепилось через комори з дерев’яними полицями, які Кленсі змайстрував, щоби зберігати книжки та зошити.

— Група повинна складатися щонайменше із п’ятьох, — пояснював він. — Потім Кленсі визначає, наскільки це безпечно для табору, а ти маєш заприсягтися життям, що нікому і нічого про табір не розповідатимеш, хіба що якась інша дитина буде у скруті, тільки тоді можна дати підказку. Заради безпеки нас усіх. Він би жити не захотів, якби через нього щось трапилося з якоюсь дитиною.

При цих словах я трохи пом’якшала. Не те щоб я не вірила у мотиви Кленсі. Він просто мене непокоїв. Коли хтось тобою так переймається, то слід поцікавитись, що саме людина видивляється у твоєму обличчі.

— Що ви робите?

Наша трійця глянула в бік дверей, де, випроставшись, непорушно стояв Кленсі й не зводив із мене очей. Протяг із відчинених дверей куйовдив його темне волосся, через що воно ставало сторчма. Щось всередині мене стиснулося, але ж так не чесно.

— Ми сортуємо, — відповіла Ліззі. — Щось не так?

Кленсі різко вийшов із півтемряви.

— Ні, перепрошую, просто… Рубі, вийдеш зі мною на хвилину? Мабуть, щось