Темні уми - Олександра Бракен
Я сподівалась, що він не помічає, як тремтять у мене руки. О Боже, він сам запропонував — мені навіть просити не довелося, — а я й досі не можу спромогтися хоч на чортове словечко.
Кленсі розслабився, а відтак без жодних задніх думок відкинув мою косу за спину.
— Поміркуй про це, гаразд? Якщо вирішиш, що хочеш цього, просто прийди до мене в офіс. Я звільню для тебе місце в моєму розкладі.
Я стиснула губи, при цьому боляче вкусивши себе за язик.
— Нема нічого поганого в тім, щоб вміти користуватись своїми здібностями, — додав Кленсі. — Це єдиний спосіб, завдяки якому ми можемо їм протистояти.
Протистояти кому?
— Нас так мало лишилось, — сказав він. — Доки не натрапив на тебе у мережі, то гадав, що я один на світі залишився.
— Є принаймні ще один. Звати Мартіном…
— І він у Дитячій Лізі, — договорив він. — Я знаю. Дістався до їхнього звіту про нього. Страшний малий. Коли я сказав «ми», я мав на увазі не Помаранчевих психопатів.
Я пирхнула.
— Я подумю, — нарешті відповіла я. І знову він наче пришив мене поглядом своїх чорних очей; волосся на моїх руках настовбурчилося, так немов крізь нього пройшов легкий електричний розряд. Я несвідомо ступила йому назустріч.
— Прислухайся до інтуїції, — промовив Кленсі і розвернувся, щоби повертатися в офіс.
Хтось гукнув його з гурту дітей, що саме готували обід біля багаття, і він, колись президентський син, посміхнувся їм і помахав рукою.
Прислухайся до своєї інтуїції.
Але чому ж вона сперечалась із моїм розумом?
Я пішла навпростець до дерев’яного доку, на який натрапила напередодні, аби хоч там якось втишити свої нерви. У голові паморочилося від можливостей, що відкривалися переді мною.
Кленсі Ґрей щойно запропонував мені все, про що я тільки мріяла попросити. Спосіб уникнути повторення того, що сталося з моїми батьками і Сем. Спосіб бути з Лаямом, знайти бабусю, щоби не жити у вічному страху перед тим, що я могла би їм заподіяти. То чому ж у такому разі я ніяк не можу промовити «так»?
Я пірнула під мотузку, яка загороджувала стежку до озера, і попростувала прямо, аж поки не усвідомила, що тут щось не те.
— Зараза, — сказала я, побачивши його.
— О, ні-ні, ні, ні, — мовив Чабс. Придуркувата посмішка зійшла з його обличчя і він перестав кидати хлібні крихти качкам, що зібрались у воді поблизу. — Це моя таємна схованка. Жодним рубі сюди зась.
— Я перша знайшла! — роздратовано відповіла я, падаючи поряд із ним.
— Найпевніше, не знайшла.
— Ще тиждень тому, коли ти ще тільки розпаковував речі.
Він втишився.
— Гаразд… добре. Але сьогодні я прийшов сюди перший.
— Хіба ти не маєш працювати в саду?
— Втомився від цвірінькання однієї дівчини, яка торочила про те, який розумний Невловимий Хлопець, що змусив їх садити моркву. — Він нахилився назад. — А ти хіба не на Складі працюєш?
Я опустила очі на руки, що стиснулися у кулаки. Коли я промовчала, Чабс, відклавши убік торбинку з хлібом, випростався.
— Ей, з тобою все гаразд? — Він приклав холодну руку мені до чола. — У тебе такий вигляд, наче ти захворіла. У тебе трапляються мігрені чи запаморочення?
Це слабко сказано. Я хрипко розсміялась.
— Ох, — він забрав руку. — Це головний біль.
Я відкинулася на стовбур дерева і затулила руками очі, сподіваючись, що темрява, можливо, погамує той біль.
— Ти розповідав, що Джек навчив тебе користуватись твоїми здібностями?
— В основному, — відповів він. — Тільки так я міг коли-небудь запанувати над ними — тобто хтось мав цього мене навчити. Я просто довгенько наважувався.
— Чому?
— Бо гадав, що якщо не користуватимуся ними, з плином часу вони зійдуть нанівець, — взявся тихенько пояснювати Чабс. — Гадав, що все знову може повернутись до норми. Знаєш, наукою доведено, що якщо ми припинимо використовувати певні ділянки мозку, з часом вони припиняють функціонувати. — За мить він запитав: — Кленсі пропонував тобі допомогти із твоїми здібностями?
Я кивнула.
— Я відповіла, що поміркую.
— А про що міркувати? — Чабс ляснув
