Мертва голова - Олександр Романович Бєляєв
І Морель почав бродити по лісу, шукаючи підходящу ділянку. В одному місці ґрунт піднімався і був твердіший. Морель пішов угору. Незабаром вчений відчув під ногами каміння. Це вже не було суцільне царство пальм і папоротей. Тут росли фернамбукові дерева з двояко-перистим листям, мангрові, сандалові, капайські, каучукові дерева, кущі іпекакуани, хіна, какао, чай — чого ж іще треба? Навіть тютюн ріс на цьому ґрунті.
Морель піднявся ще вище, і перед ним відкрилася широка галявина, освітлена сонцем.
«Тут менше комарів і москітів».
Посеред галявини росла група велетенських дерев бразильського горіха. Товщина їх гладеньких стовбурів досягала ста тридцяти футів.
«Ось те, що потрібно. Під рукою і запаси їжі, і аптека, і навіть сигари. На цій височині я себе відчуватиму в безпеці від звірів».
Однак на хвилину Морель завагався. Чи справиться і він із завданням — чи збудує собі «хмарочос»?
«Часу багато», — вирішив він і гаряче взявся за роботу. А роботи було немало. Насамперед треба зробити драбину, щоб залазити на вершину, заготувати міцні балки для кістяка будинку і підняти їх на високі дерева. Для цього треба сплести міцні вірьовки з волокон рослин. Крім того, потрібні були блоки для піднімання балок. Треба, нарешті, подбати і про інструменти для роботи. Все це було надзвичайно важко для однієї людини. Але, дивна справа, з того часу як Морель вирішив надовго влаштуватися в лісі, у нього немов більше стало енергії. Тепер усі його думки були зосереджені на одному — Париж відсунувся на задній план.
Дощі не переставали, і Морель побудував тимчасову халупу біля підніжжя майбутнього «хмарочосу», як він називав своє житло. Найбільшу увагу Морель приділив влаштуванню надійного даху. І це йому вдалося. Тепер, зберігаючи в попелі жаринки і роздмухуючи багаття вночі, він матиме постійний вогонь, щоб відганяти диких звірів.
Робота посувалась повільно. Першою була готова драбина. Але, спробувавши поставити її. Морель пересвідчився, що зробити цього не може. Драбина була занадто важка. Морель годинами сушив голову над важким завданням. От якби підтягнути її на блоці вірьовкою! Але для цього треба спершу залізти на дерево, чого не зробиш без драбини, бо стовбур товстий і гладенький.
Та Морель не занепадав духом. Він змайстрував кілька підпорок, і кінець кінцем йому вдалося поставити драбину на місце. Далі пішло легше. Правда, довелося добре-таки попріти, витягуючи нагору важкі балки; та коли він уклав їх на розвилки сучків, пів-справи було зроблено. Морель, мов птах, звивав своє гніздо, приносячи вітку за віткою. І будинок вийшов на славу. Морель навіть ухитрився зробити дві кімнати. Менша служила спальнею, а більша — кабінетом, лабораторією і музеєм. Тут стояли стіл, вкритий поверх бамбукових палиць листям, і полички для колекцій.
Коли все було закінчено, Морель підійшов до відчиненого вікна і переможно глянув на ліс, що розкинувся внизу. Учений міг гордитися. Це була перемога. Морель більше не був беззахисною істотою. Він тільки шкодував, що в нього нема фотоапарата, щоб увічнити своє житло і показати його потім своїм ученим товаришам.
Учений силкувався уявити собі обличчя друзів і знайомих, але здивовано помітив, що прізвищ деяких з них не може згадати. «Що за дивне ослаблення пам’яті? — подумав він. — Може, це наслідок хвороби? Так і говорити розучуся…»
Морель вирішив частіше говорити вголос. Він читав лекції своїм уявним слухачам, і в нетрях тропічного лісу лунали мудрі латинські слова, які, очевидно, дуже подобались папугам. Здавалося, луна відбивала його мову в перекрученому до невпізнання вигляді.
— Павук мігалес, — говорив Морель.
— А у іаес, — вторував папуга, заливаючись реготом.
— Киш ви, горлаті! — кричав Морель на своїх недисциплінованих слухачів.
Але вони ретельно повторювали його лекцію, поки він не замовкав.
VIII. Людина без імені
Морель старанно виголошував промови. Але поступово ці заняття ставали все рідшими. Денні турботи й наукова робота по збиранню і класифікації комах надто стомлювали його. Не помічав він і того, що з кожним днем його лексикон ставав біднішим, мова сухішою, блідішою. Вона все більше була насичена науковими термінами, і його лекції нагадували вже латинь середньовічного вченого. Тільки раз, марно намагаючись згадати забуте слово, Морель звернув увагу на цей «розпад особистості» і трохи стурбувався. «Так, я дичавію, — подумав він, але й до цього факту поставився як натураліст. — Природний біологічний закон, підмічений ще Дарвіном. Складний організм, що потрапив у і простіше середовище, повинен або загинути, або «спроститися». Те, що в культурному суспільстві було потрібне і складало мою силу, тепер у кращому випадку є непотрібним баластом, так само, як у Парижі мені не потрібні були собача гострота нюху і слух пуми.
І якщо в мені пробудились інстинкти, що дрімали в людині сотні тисяч років, то, звичайно, повернуться і мої «культурні» надбання, коли я повернусь у своє середовище».
Так він себе заспокоював, і все ж десь підсвідомо ворушилися тривожні, ледве сформовані думки: «Я дичавію, повертаюсь на нижчий щабель біологічної драбини. Якщо я проживу тут кілька років, то перетворюсь на дикуна».
Морель звик до самітності, завжди був заглиблений у свої думки, тому не дуже страждав без товариства, йому не спадало на думку приручити собаку чи папугу, щоб підтримувати спілкування з живою істотою. Його незмінним і до того ж численним товариством були комахи і особливо павуки. Вчений міг годинами нерухомо сидіти, втупивши очі в якого-небудь павука, і
