Час тирана. Прозріння 2084 року (2014) - Юрій Миколайович Щербак

на нього статусом диктатора: він, на відміну від його попередників, не втручався у справи бізнесу і економіки, хоча від цього залежав добробут держави; він пальцем не поворухнув, щоб розбагатіти; незважаючи на існування генерал-губернаторів, намагався дати самостійність органам місцевого самоврядування, якщо тільки вони не перетворювалися на Луганськ; дав великий ступінь свободи науковим і освітнім організаціям. Зате непримиренний був до порушників законів «Про єдність нації» і «Про неприпустимість розпалювання ненависті серед різних груп громадян і різних регіонів держави».

Нерубай не розумів також ставлення Гайдука до Палія: незважаючи на докази існування антидержавної змови, очолюваної Палієм, про що свідчили таємні доповіді НАВБ, НАР, НБР, НУПО та інших організацій стеження і контролю, Гайдук нічого не зробив, щоб заарештувати Палія — навіть після замаху на Рогульці. Він мовчки, нічого не пояснюючи, повертав Нерубаю всі пропозиції про необхідність негайного втручання в дії змовників. Незрозумілими також були дії Координатора щодо Єфім’єва, якому після заколоту було надано можливість залишити Україну-Русь.

Одного разу Нерубай наважився прямо спитати Гайдука про це. Пили разом каву в кабінеті Гайдука, і настрій в генерала, здається, був добрий: щойно одержав повідомлення про успішне завершення операції «Піцерія-2».

Гайдук уважно подивився на Нерубая, і цього разу погляд його не був похмуро-темним, небезпечно-непередбачуваним.

— Я дам тобі прочитати унікальну книгу. Називається «Анатомія страху». П’ять томів.

— Ого, — злякався Нерубай. — Це що — детектив?

— Це — про владу. Тобі треба знати, що це таке.

— Макіавеллі все сказав.

— Ти дійсно думаєш, що я тиран? — спокійно спитав Гайдук, наче знав стандартну відповідь: ні, ні, шановний Ігорю Петровичу, ні в якому разі, ви не тиран, а демократ нового типу, ліберал широкого профілю.

Нерубай не піддався спокусі підлеститись до свого боса, бо знав, що будь-яка нещирість, неправда буде сприйнята Координатором, як зрада.

— Я думаю, що ви тиран. Але нетиповий, — набрався мужності Нерубай. — Тиран із залишками совісті.

Гайдук засміявся весело, наче почув дотепний анекдот.

— Це оксюморон. Як «палаюча крига». Совість і тиран — несумісні речі. Але схоже.

І серйозно продовжив:

— Ти розумієш, Оксане, за своєю суттю я не безжальний кат і не відмінник-випускник Академії влади, який вбиває всіх наліво і направо, прокладаючи собі дорогу нагору. Я — розвідник. І я розумію, що битву можна виграти без великої крові, коли знаєш плани противника. Людям здається, що я — таємничий бронзовий монумент, Старший Брат, що нависає над країною… а насправді я — схожий на мішень на стрільбищі.

— Яку ще мішень? — не зрозумів Нерубай.

— У моєму оточенні існують десятки груп тиску на мене. І ти в їх числі. І всі ви вимагаєте, щоб я прийняв ВАШІ рішення. Стріляєте з усіх боків… а я — наче дірява мішень на полігоні. Знаєш, що нестерпне?

І, не дочекавшись відповіді, генерал сказав:

— Необхідність прийняти остаточне рішення. За яким стоять смерті й нещастя. Але є вихід. — Він помовчав, ковтнувши каву. — Коли-небудь я розповім тобі про отця Фавна. Чув про такого?

— Ні, — збрехав цього разу Нерубай, бо про отця Фавна колись розповів йому полковник, ні, тепер уже генерал Чміль. Якась дивна і заплутана історія. Нерубай подумав: те, що він почув від Гайдука, людини потайної, є якимось прихованим сигналом Координатора: можливо, сподіванням, що ці його слова не будуть забуті. Тієї миті Нерубаєві спало на думку написати історико-біографічну повість про Гайдука під назвою «Нетиповий український тиран». Працюючи помічником Гайдука, він має унікальну можливість збирати документальний матеріал і вести відверті розмови зі своїм генералом.

Ця думка надихнула Нерубая на дуже небезпечне запитання:

— Я читав один документ 2077 року, в якому ви висловлюєте думку про неефективність військового режиму для України.

— Висловлював, — погодився Гайдук, уважно глянувши на Нерубая. — І що?

— А тепер ви вважаєте режим ефективним? — Нерубай відчув, що генерал ось-ось пошле його кудись дуже далеко. Але Гайдук спокійно поставився до його слів, ніби даючи ще один сигнал-заохочення до роботи над біографією.

— Я не мав іншого виходу, — повільно зважував слова Гайдук. — Це був типовий військовий переворот. Можливо, більш успішний, ніж в інших країнах. Я не хотів грати в імітаційну демократію — з пародією на вибори, з призначеним парламентом та іншими псевдодемократичними бла-бла-бла. Як це було при гетьмані Махуні. Краще відвертий військовий режим — але максимально м’який — ніж брехати людям і усьому світові. Але все має свої історичні строки. Прощу тебе подумати над цим: що далі?

— Ну, як мінімум, створіть щось на зразок правлячої партії. Ну, хоча б на основі організації СІЧ — «Слава і честь», братства, союзу ветеранів. Щоб забезпечити масову підтримку вашому… нашому режиму.

І ще одна інформаційна ідея осяяла Нерубая.

— Ігорю Петровичу, є прохання. Дати інтерв’ю на свято Перемоги Оксані Хмелько.

— Це хто? Твоя чергова подружка? А як італійка?

З цього Нерубай зрозумів, що Гайдук дещо чув про Калину Луцик.

— Ні-ні. Це інша опера. Оксана Хмелько — одна з найкращих телевізійних журналісток. Веде програму «Відверта нічна розмова» на першому каналі. Рейтинг програми зашкалює. Я розумію, що ви людина не публічна… але ви керуєте країною, відбуваються важливі події, а ви — мовчите. Подивіться її програму, потім скажете.

Нерубай приховав від Гайдука, що добре знає Оксану Хмелько: вона була його студенткою на відділенні політично-соціальних наук у Києво-Могилянській академії, й він, як тільки побачив її, став до неї залицятися, але зустрів такий ввічливий, на грані холодної зневаги опір, що почувся дрібним провінційним хахалем, а не переможно-інтелектуальним спокусником, і вирішив задовольнитися ілюзією дружніх відносин із дівчиною, яка поводила себе так впевнено, наче мала мету в житті й твердо до неї йшла. Можливо, так воно й було. Нерубай подумав, що розхвалює Оксану, наче продає товар у