Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг

Тепер вони рушили на захід, і їхні тіні волочилися позаду — спершу вони скидалися на приплюснутих жаб, а тепер, у розповні дня, почали видовжуватися. Вони пройшли авеню Америк, потім Сьому, Восьму, Дев’яту, Десяту. Вулиці були мовчазні й загачені — застиглі пістряві ріки автівок, серед яких переважали жовті таксі. Багато машин перетворилися на катафалки: гнилий водій схилився над кермом, пасажир обм’як, немов утомився від простою в заторі й заснув — усюди те саме. Ларрі замислився, чи не сісти їм на мотоцикли, щойно виберуться з міста. Мотоцикли — транспорт маневрений, і можна буде спробувати об’їхати загачені ділянки на шосе, бо мертвих автівок на дорогах точно траплятиметься чимало.

Однак це якщо припустити, що Рита вміє керувати мотоциклом. А з огляду на все, радше виявиться, що ні. Співжиття з Ритою ставало морокою. Принаймні в певних аспектах. Та якщо до такого дійде, вона зможе сісти й позаду.

На перехресті Тридцять Дев’ятої й Сьомої вулиць вони побачили молодика в самих обрізаних під шорти джинсах — він лежав на даху таксі «Дінь-дінь».

— Він що, помер? — спитала Рита.

Зачувши її голос, юнак сів, озирнувся й помахав до них. Вони помахали у відповідь. Молодик спокійно влігся назад.

Коли вони перетнули Одинадцяту авеню, було кілька хвилин по другій. Ларрі почув позаду болісний крик і побачив, що Рита вже не йде поряд.

Вона присіла на коліно й трималася за ногу. Тоді Ларі вперше помітив, що жінка взута в дорогі сандалі з відкритими носаками — вони коштували доларів вісімдесят і годилися хіба для прогулянки П’ятою авеню. Вітрини пороздивлятися. А для їхньої пішої мандрівки…

Ремінці повпиналися в її щиколотки й протерли шкіру. Ногами бігла кров.

— Ларрі, мені шко…

Він ривком поставив її на ноги.

— Про що ти думала?! — заволав їй в обличчя Ларрі.

Вона жалюгідно зіщулилась, і його вколов сором, та водночас і злісна радість.

— Невже гадала, що втомишся та зловиш таксі додому?!

— Я й не думала…

— О Ісусе! — Він запустив руку у волосся. — Авжеж, не думала. Рито, у тебе йде кров. Давно болить?

Вона заговорила так тихо, що він ледве її розчув навіть у надприродній тиші:

— Заболіло… ну, певне, десь на розі П’ятої та Сорок Дев’ятої.

— Двадцять їбучих кварталів боліло, а ти й слова не сказала?!

— Я гадала… воно… перестане… не болітиме… я не хотіла… ми так гарно йшли… майже вибралися… я думала…

— Нічим ти не думала, — огризнувся він. — І скільки ж ми так протупаємо? Твої чортові ноги мають такий вигляд, наче тебе, блядь, розп’яли.

— Ларрі, не лайся на мене, — вона розрюмсалася. — Прошу, не треба… мені так боляче, коли ти… будь ласка, не лайся.

Ларрі перебував у стані лютого шалу, і пізніше він ніяк не міг уторопати, чому від вигляду Ритиної крові в нього вибило всі пробки. Та наразі це не мало жодного значення.

— Блядь! Блядь! Блядь! — волав він їй просто в обличчя.

Слова відлунювали від висотних квартирних будинків, розмиті й беззмістовні.

Рита затулила обличчя руками й заплакала, схиливши голову. Це його розізлило ще дужче — певне, тому, думав він, що вона справді не хотіла нічого бачити: вона б радше закрилася руками й дозволила Ларрі вести її. Чому б ні? Адже хтось завжди піклувався про нашу героїню — Маленьку Риту. Хтось кермував автівкою, хтось скуплявся, мив унітаз, рахував податки. Тож поставимо того нудотно-солодкавого Дебюссі, закриємо очки наманікюреними пальчиками, а Ларрі все владнає. Подбай про мене, Ларрі, бо коли я побачила мертвого покликача страховиськ, то вирішила, що вже не хочу нічого бачити. Це все аж надто паскудне для людини мого походження й виховання.

Ларрі відсмикнув її руки.

— Поглянь на мене.

Рита замотиляла головою в різні боки.

— Чорт забирай, Рито, подивися на мене.

Урешті вона послухалась і примружено глянула на нього — так, ніби гадала, що зараз він опрацює її кулаками й словами. Насправді Ларрі дійсно був би не проти.

— Хочу пояснити тобі деякі життєві реалії, бо ти їх наче не розумієш. Так от, нам доведеться пройти ще двадцять, а то й тридцять миль. І якщо до тих мозолів потрапить якась інфекція, можна заробити зараження крові й померти. Тож тобі краще вийняти палець із дупи й бодай спробувати мені допомогти.

Він тримав Риту вище від ліктя й помітив, що великі пальці майже повністю вгрузли в її плоть. Ларрі відпустив її. Він побачив червоні відмітини на її руках, і злості не стало. Ларрі знову взяв сумнів, він відступив назад і зрозумів, що перегнув палицю. Ларрі Андервуд завдає повторного удару. Якщо він такий розумний, чому не поглянув, у що вона взулася, із самого початку?

«Бо це її проблема», — пролунала в голові сердита захисна думка.

Ні, неправда. Його проблема. Бо Рита нічого не знала. Якщо він збирався взяти Риту із собою (наскільки було б легше без неї, він почав замислюватися тільки сьогодні), мав би розуміти, що йому доведеться відповідати не тільки за себе.

«Хай мені грець, якщо так», — знову почулося те бурчання.

«Ти лише береш», — уже материн голос.

«Я гадала, ти хороший хлопець! Покидьок!» — оральна гігієністка з Фордхему кричить до нього з вікна.

«Бог забув про якусь запчастину. Ти лише береш».

«Брехня! Чорт, це БРЕХНЯ!»

— Рито, — сказав він. — Пробач мені.

Вона сіла на хідник. Блузка-безрукавка, білі брюки до колін і сиве, старече волосся. Рита схилила голову та взялася за натерті ноги. На Ларрі вона не дивилася.

— Вибач мені, — повторив він. — Я… слухай, я не мав права такого казати.

Звісно ж, мав, та байдуже. Вибачаєшся, і все налагоджується. Увесь світ живе за таким законом.

— Можеш іти, Ларрі, — мовила Рита. — Не буду тебе затримувати.

— Я ж сказав, що мені шкода, — у його голосі почулися комизливі нотки. — Добудемо тобі нове взуття й білі шкарпетки. А тоді…

— А тоді нічого. Іди собі.

— Рито, вибач…

— Повториш це ще раз, і я закричу. Ти — лайно, і твої вибачення не приймаються. А тепер іди.

— Я ж