Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг
На Мангеттені й досі була електрика, та Ларрі гадав, що скоро її не стане. Більшість інших районів наразі стояли знеструмлені. Минулої ночі, коли Рита вже спала, він вийшов на балкон, і з висоти було видно, що в половині Брукліну та всьому Квінсі зникло світло. Уздовж 110-ї стрит, що вела до острова Мангеттен, чорніли темні прогалини. Поглянувши в інший бік, він побачив яскраві вогні Юніон-Сіті й Бейонну, та загалом у Нью-Джерсі стояла пітьма.
Темрява означала щось більше, ніж брак освітлення. Серед іншого це означало зупинку кондиціонерів — коли літо перевалювало за середину червня, лише вони уможливлювали проживання в цьому суворому урбаністичному мурашнику. Це означало, що всі, хто тихо помер у своїх помешканнях, тепер гнили в духовках, і коли Ларрі думав про це, йому одразу ж згадувалося страхіття, яке він побачив у громадській вбиральні при Діагональній дорозі № 1. Воно йому снилося, і в його снах та моторошна солодка цукерка оживала й манила до себе.
Що ж до особистого рівня, то Ларрі вважав, що Риту бентежило побачене на прогулянці до парку. Коли вони вийшли, вона щебетала й сміялася, а поверталася вже змарнілою.
Покликач страховиськ лежав на одній із паркових доріжок у величезній калюжі власної крові. Біля задубілої простягнутої руки валялися його розтрощені окуляри. Очевидно, у місті дійсно гуляло якесь страховисько. У старого були численні ножові поранення. Ларрі подумав, що той схожий на подушечку для голок, і його мало не знудило.
Рита кричала й кричала, а коли істерика нарешті вщухла, вона наполягла на тому, щоб його поховати. Так вони й зробили. І відтоді Ритин стан не змінився.
— Усе гаразд, — сказав Ларрі. — Ну, трохи обпікся. Шкіра ж ледь почервоніла.
— Принесу «Анґвентин». Бачила в аптечці.
Рита рушила до ванної, та він міцно схопив її за плечі й змусив сісти. Вона підвела до нього очі, обведені темними колами.
— Ні. Натомість ти поїси, — мовив Ларрі. — Яєчня, тост, кава. Потім ми знайдемо мапу й подивимося, як краще вибратися з Мангеттену. Та доведеться йти пішки.
— Так… певне, що доведеться.
Ларрі не хотів більше дивитися на німе благання в її очах, тож пішов на кухню й дістав із холодильника два останні яйця. Він вибив їх у сковорідку, викинув шкаралупу в сміття й заходився збивати яєчню.
— Куди б ти хотіла податися? — запитав Ларрі.
— Що? Я не…
— У який бік? — нетерпляче перебив її він.
Ларрі додав до яєць молока й поставив сковорідку на плиту.
— На північ? У той бік Нова Англія. На південь? Туди йти я сенсу не бачу. Ми могли б податися до…
Здушений схлип. Він розвернувся й побачив, що Рита дивиться на нього — очі блищать, руки вовтузяться на колінах. Вона намагалася себе опанувати, та виходило кепсько.
— У чому річ? — спитав він і рушив до неї. — Що таке?
— Не думаю, що зможу поїсти, — рюмсала вона. — Знаю, ти хочеш мене погодувати… Я спробую… але цей запах…
Ларрі перетнув вітальню, загрюкнув скляні двері балкона й закрив їх на клямку.
— Ось, — невимушено сказав він, сподіваючись, що Рита не помітила його роздратованості. — Так краще?
— Так, — пожвавішала вона. — Набагато краще. Тепер я зможу поїсти.
Він повернувся до плити й помішав яйця, що вже почали підійматися. У шухляді з посудом знайшлася тертушка, тож Ларрі настругав жменьку американського сиру й посипав ним яйця. Ззаду почувся якийсь рух, і наступної миті квартиру заповнив Дебюссі. Як на Ларрі, він був надто легким і розцяцькованим. Легка класична музика йому не подобалася. Якщо вже ставити класичне лайно, то краще хай гримне як слід — Бетховен, Вагнер, типу такого. Нащо бавитись якимись пиздюльками?
Трохи раніше вона спитала в нього, чим він заробляв… невимушено, як людина, для якої гроші на прожиття ніколи не становили проблеми, згадав Ларрі з презирством. «Я був рок-н-рольним співаком, — сказав він тоді й сам здивувався, наскільки безболісно сприйняв минулий час у її мові. — Співав в одному гурті, потім в іншому. А бувало, і записувалися». Вона кивнула, і тему закрили. Бажання розказувати про «Сонце» в нього не виникло — та пісня також лишилась у минулому. Провалля між колишнім життям і теперішнім було таким великим, що Ларрі й не встиг його остаточно збагнути. У тому житті він тікав від продавця кокаїну, а в цьому ховав чоловіка в Центральному парку й сприймав це як належне. Ну майже.
Ларрі виклав яйця на тарілку, зробив на додачу чашку розчинної кави, добряче хлюпнувши туди молока й щедро сипнувши цукру (сам Ларрі жив за кредо далекобійників: «Як хочеш чашку цукру з вершками, нащо просити кави?»), і поніс усе до столу. Рита сиділа на пуфі, розвернувшись обличчям до стереосистеми та взявшись за лікті. Дебюссі точився з колонок струмком розплавленого масла.
— Сніданок подано! — покликав Ларрі.
Слабко всміхнувшись, вона підійшла ближче, подивилася на яйця, наче бігун, який оцінює перешкоди, і взялася до їжі.
— Смачно, — сказала Рита. — Ти мав рацію. Дякую.
— Їж на здоров’ячко, — відказав Ларрі. — Слухай. Ось що я пропоную. Пройдемо П’ятою та Тридцять Дев’ятою й повернемо на захід. Далі тунелем Лінкольна до Нью-Джерсі. Можемо рушити трасою 495 на північний захід, до Пассаїку, а тоді… Як яйця, нормально? Не зіпсувались?
Рита всміхнулася.
— Такі, як треба. — Вона вкинула до рота шматок яєчні, запила кавою. — Дуже смачно. Продовжуй, я слухаю.
— Від Пассаїку шуруємо на захід, доки дороги не звільняться, а тоді знайдемо автівку. Потім можна завернути на північний схід і поїхати до Нової Англії. Зробимо невеликий гак, розумієш? На перший погляд маршрут довший, та гадаю, що так ми оминемо чимало заторів. А тоді можемо підшукати будиночок десь у Мейні, біля океану. У Кіттері, Йорку, Веллсі, Оґанквіті, у Скарборо чи Бут Гарбор. Що думаєш?
Ларрі говорив, замислено дивлячись у вікно, і тепер розвернувся, щоб глянути на Риту. Побачене перелякало його — Ларрі здалося, що вона втрачає розум.
