Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг

— Рито? Господи, Рито, що?..

— …вибач… — вона підхопилася, перекинувши стілець, і чкурнула геть.

Рита зачепила пуф, і він покотився на ребрі, наче велика шашка. Вона мало й сама не впала.

— Рито?!

Наступної миті вона була вже у ванній, і до нього долинув болісний звук — то вертався сніданок. Ларрі роздратовано ляснув по стільниці, а тоді підвівся й рушив за нею. Господи, як же він ненавидів, коли блюють. Завжди хотілося й самому ригнути. Від млосного запаху американського сиру в нього скрутило шлунок. Рита сиділа на блідо-блакитних кахлях, підклавши під себе ноги й кволо схиливши голову над унітазом.

Вона витерлася жмутком туалетного паперу й благально звела на нього очі. Обличчя в неї геть побіліло.

— Пробач мені, Ларрі, я просто не змогла. Чесно. Мені дуже шкода.

— Господи, якщо ти знала, що так буде, нащо взагалі виделку брала?

— Бо ти хотів, щоб я поїла. І я не хотіла тебе сердити. Але ж ти розгнівався, правда? Розсердився на мене.

Його думки повернулися до минулої ночі. Вона так відчайдушно кохалася з ним, що вперше за весь час Ларрі подумав про її вік, і йому стало дещо бридко. Його немов на тренажер посадили. Здійснивши акт самозахисту, Ларрі швидко кінчив, і трохи згодом вона відвалилася від нього, захекана й невдоволена. Пізніше, коли він уже провалювався в сон, Рита пригорнулася до нього, і Ларрі знову почув запах саше, дещо дорожчий різновид того аромату, що супроводжував його матір, коли вони ходили в кіно, і вона шепотіла йому слова, що постійно будили його й не давали як слід заснути впродовж двох годин: «Ти ж не кинеш мене, правда? Не полишиш мене саму?»

До цього Рита була чудовою в ліжку, неймовірно чудовою. Вона відвела його до цього помешкання в день їхньої зустрічі — одразу після того, як вони пообідали. Те, що трапилося потім, відбулося цілком природно. Ларрі пам’ятав, як його кольнула відраза, коли він побачив її обвислі груди та блакитні виразні вени (вони нагадали йому варикозні вени власної матері), та все це вилетіло з голови, щойно Рита осідлала його, обхопивши ногами з дивовижною силою.

— Повільніше, — засміялася вона. — Будуть останні першими, а перші — останніми[177].

Ларрі вже наближався до піку, коли Рита зіштовхнула його та взяла цигарки.

— Що ти в біса робиш? — здивувався Ларрі.

Його богатир обурено гойдався — було навіть видно, як він пульсує.

Рита всміхнулася.

— У тебе ж є вільна рука? І в мене є.

Тож вони курили й пестили одне одного. Рита зашарілася, однак продовжувала щебетати про все на світі. Її дихання пришвидшилось, і вона почала ковтати слова.

— Ану, — сказала Рита, забрала в нього цигарку й погасила разом зі своєю. — Подивимося, чи вийде в тебе завершити діло. Як не зможеш, я тебе на шматки порву.

Із завданням він упорався досить вдало для них обох, і вони поснули. Ларрі прокинувся десь після четвертої й подивився на сплячу коханку. Так, досвід мав значення. Він добряче натрахався за останні десять років, але те, що відбулося трохи раніше, трахом не назвеш. То було щось значно краще, хоча й мало декадентський присмак.

«Ну, у неї ж були й інші коханці».

Ця думка сповнила Ларрі хіттю, і він її розбудив.

Отак вони й жили, аж доки вчора не наштовхнулися на покликача страховиськ. Були й інші речі, які його турбували, одначе до них він звик. Ларрі сказав собі, що, якщо від таких речей дурієш, та не божеволієш, у тебе все круто.

Наприклад, два дні тому Ларрі прокинувся близько другої ночі й почув, як Рита набирає у ванній склянку води. Він подумав, що вона вирішила ковтнути ще одну пігулку снодійного. У неї був запас великих жовто-червоних желатинових капсул, які на Західному узбережжі прозвали барбітурою. Потужний дурман. Ларрі вирішив, що вона почала їх приймати задовго до вибуху епідемії.

А ще його діставало, що Рита ходила за ним назирці. Навіть стовбичила біля дверей, коли він приймав душ чи йшов до туалету. Ларрі не любив, коли у ванній був іще хтось, та переконав себе, що є й люди з прямо протилежними звичками. Багато залежало від виховання. Доведеться провести з нею розмову… колись.

А наразі…

Невже йому доведеться тягти її на спині? Господи, він сподівався, що до цього не дійде. Вона здавалася досить сильною. Принаймні спочатку. Це була одна з причин, чому Рита сподобалася йому в день їхньої зустрічі… насправді то була головна причина. «Нема більше правди в рекламі», — гірко подумав Ларрі. Як у біса він мав її доглядати, якщо й про себе подбати не міг? Вейн Стакі з ним би погодився.

— Ні, — сказав Ларрі. — Не розгнівався. Просто… ну, я ж не твій бос. Як не хочеться їсти, треба так і казати.

— Я казала… Я казала, що не дуже…

— Не пизди, — відрубав він налякано й гнівно.

Вона звісила голову й подивилася на свої руки. Ларрі здогадався, що жінка старалася не заплакати, бо йому б це не сподобалося. На мить він так розлютився, що мало не гаркнув: «Я тобі не татусик! І не твій чоловік-мазунчик! Не буду я з тобою панькатись! Господи милий, та ти ж старша років на тридцять!» А тоді йому знову стало за себе соромно (знайоме відчуття, правда, Ларрі?), і він задумався про те, що ж із ним не так.

— Вибач мені, — сказав він. — Я безсердечний виродок.

— Неправда, — озвалася Рита й шморгнула носом. — Просто… я почала усвідомлювати, що сталося. Як от… як от із тим бідолашним у парку… Мені подумалося, що ніхто не ловитиме тих покидьків, ніхто не посадить їх за ґрати. Вони зроблять це ще раз, якщо заманеться. Як тварини в джунглях. І все почало здаватися дійсним, справжнім. Розумієш, Ларрі? Розумієш? — Рита звернула до нього заплакані очі.

— Так, — озвався він.

Проте його досі брали нетерплячка й зневага. Звісно ж, усе по-справжньому, хіба могло бути інакше? Вони були в самому центрі, спостерігали за розвитком подій. Його мати померла, померла просто в нього на очах, і невже Рита натякала, що вразливіша до того, що відбувається? У нього не стало матері,