Сім смертей Івлін Гардкасл - Стюарт Тертон

— Дратує це вас чи ні, але мені треба знати, чому Срібна Сльоза пішла на таке заради спроби вбити Анну.

Він довго схвально дивиться на мене, а потім зітхає.

— Ви знаєте, як визначити, чи можна випустити чудовиська у світ, пане Бішоп? — задумливо питає він. — Чи вони дійсно спокутували, чи просто кажуть вам те, що ви хочете почути? — він робить ще один ковток зі своєї фляги. — Дайте їм день, що не має наслідків, і подивіться, як вони ним скористаються.

Я вкриваюся гусячою шкірою, кров холоне.

— То все це було перевіркою? — повільно питаю я.

— Ми вважаємо за краще звати це перевихованням.

— Перевихованням… — повторюю я, і всередині мене, наче сонце над будинком, сходить розуміння. — Це в'язниця?

— Так, але замість залишати в'язнів гнити в камерах, ми кожного дня даємо їм шанс довести, що вони варті того, щоб їх випустили. Ви бачите, яка краса? Убивство Івлін Гардкасл не розв'язали та, цілком можливо, навіть не змогли б. Замкнувши в'язнів усередині вбивства, ми даємо їм можливість спокутувати власні злочини розв'язанням чужих. Це не тільки покарання, але й служба.

— Чи існують інші такі місця? — питаю я, намагаючись осмислити це.

— Тисячі, — каже він. — Я бачив село, яке кожного ранку прокидається й бачить на майдані три безголові трупи, а ще серійне вбивство на борту океанського лайнера. Його, напевно, намагаються розв'язати п'ятнадцятеро людей.

— І хто в такому разі ви? Тюремник?

— Оцінник. Я вирішую, чи варті ви того, щоб вас випустили.

— Але ви сказали, що я прибув у Блекгіт з власної волі. Навіщо мені самому йти до в'язниці?

— Ви прибули по Анну, але застрягли тут, і цикл за циклом Блекгіт розбирав вас на частини, доки ви не забули себе, бо саме для цього він і створений, — його голос напружений від злості, кулаки стиснуті. — Моєму керівництву не слід було пускати вас усередину, це було неправильно. Надзвичайно довго я вважав, що невинний чоловік, що прийшов сюди, загубився, марним жестом приніс себе в жертву, але ви знайшли шлях назад. Ось чому я допомагав вам. Я дав вам контроль над різними носіями, шукаючи тих, хто мав найкращі можливості для розв'язання її вбивства, і зрештою зупинився на сьогоднішніх восьми. Я експериментував з їхнім порядком, щоб ви могли отримати від них більше. Я навіть зробив так, що пан Рештон був схований у комірці, що врятувало його. Я порушив усі можливі правила, щоб ви зрештою змогли звільнитися. Тепер ви розумієте? Ви маєте піти звідси, доки залишаєтеся тим, ким хочете бути.

— А Анна?.. — нерішуче кажу я, лякаючись питання, яке маю спитати.

Я ніколи не дозволяв собі вірити, що Анні тут місце, я радше думав, що нас ніби викинуло на берег після морської катастрофи, або нас вразила блискавка. Думаючи про неї як про жертву, я прогнав причепливий сумнів у тому, чи не були її страждання заслужені, але тепер мій страх зростає.

— Що зробила Анна, щоб заслужити Блекгіт? — питаю я.

Він хитає головою й простягає мені флягу.

— Це не мені казати. Просто знайте, що вага покарання дорівнює вазі злочину. Ті в'язні в селі та на кораблі, про яких я вам казав, отримали легші вироки, ніж Анна та Деніел. Ті місця зовсім не такі жахливі, як це. Блекгіт було збудовано, щоб ламати дияволів, а не дрібних злодюжок.

— Ви кажете, що Анна диявол?

— Я кажу, що кожного дня кояться тисячі злочинів, але сюди прислали лише двох, — його голос стає гучнішим, більш емоційним. — Анна — одна з цих двох, але ви ризикуєте життям, щоб допомогти їй звільнитися. Це безумство.

— Будь яка жінка, що була здатна збудити таку відданість, має бути чогось вартою.

— Ви мене не слухаєте! — каже він, стиснувши кулаки.

— Я вас слухаю, але її тут не залишу, — кажу я. — Навіть якщо ви змусите мене піти сьогодні, я повернуся сюди завтра. Зробив це один раз, зроблю і вдруге.

— Не будьте таким бовдуром! — він б'є по дверній рамі так сильно, що нам на голови сиплеться пил. — Вас до Блекгіту привела не відданість, а помста. Ви прибули сюди не рятувати Анну, а щоб взяти участь у її покаранні. Вона у Блекгіті в безпеці. Замкнена, але в безпеці. А ви не хотіли, щоб вона була замкнена, ви хотіли, щоб вона страждала… Там, назовні, дуже багато людей хотіли, щоб вона страждала, але ніхто з них не був готовий зробити те, що зробили ви, бо ніхто не ненавидів цю жінку сильніше за вас. Ви пішли за нею в Блекгіт і впродовж тридцяти років катували її так само, як сьогодні вас катує Лакей.

Настає гнітюча тиша.

Я розкриваю рот, щоб відповісти, але язик не слухається, голова паморочиться. Світ став догори дриґом, і хоча я сиджу на підлозі, я відчуваю, що падаю, падаю.

— Що вона зробила? — шепочу я.

— Моє начальство…

— Відчинило двері Блекгіту невинному чоловікові, що мав намір убивати! — кажу я. — Вони так само винні, як і будь-хто тут. А тепер скажіть мені, що вона зробила.

— Не можу, — слабко каже він, майже втративши сили чинити спротив.

— Досі ви допомагали мені.

— Так, тому що те, що з вами сталося, неправильно, — каже він і робить великий ковток з фляги; його кадик підстрибує. — Ніхто не заважав мені допомагати вам, бо ви взагалі не мали тут бути, але якщо я почну казати те, що вам не слід знати, це матиме наслідки. Для нас обох.

— Я не можу піти, не знаючи, чому я йду, і я не можу пообіцяти, що не повернуся, доки не буду певний у тому, чому я сюди прийшов, — кажу я. — Будь ласка, лише так ми можемо припинити це.

Маска-дзьоб повільно повертається до мене, і впродовж хвилини він стоїть, глибоко замислений. Я відчуваю, що мене оцінюють, мої якості зважують і відкладають, мої недоліки підносять до світла, щоб нічого не пропустити.

«Він не тебе оцінює».

Що це означає?

«Він хороша людина. Зараз та мить, коли він визначає, наскільки хороша».

Схиливши голову, Чумний Лікар дивує мене, знімаючи свій капелюх-циліндр, з-під якого з’являються коричневі шкіряні ремінці, що тримають маску. Один за одним він починає розстібувати їх,