Чужинець на чужій землі - Роберт Хайнлайн

— Справді? — відповіла Джилл. — Я не бачила тут ніяких скульптур.

— Це тому, що більшість з того, що йому подобається, не продається. Він говорить, що непотріб, який роблять сьогодні, виглядає у дворику препаскудно і що нині кожен ідіот з паяльною лампою та астигматизмом може називати себе скульптором.

Анна замислено закивала.

— Думаю, Дюк має рацію. Можеш глянути, що подобається Джубалові у скульптурі, переглянувши книги у його кабінеті. Проте сумніваюся, що це допоможе.

Тим не менше вони шукали — Анна, Джилл і Майк. Врешті Анна витягла три книжки, як переконливий доказ (в її очах) того, що він найчастіше їх переглядав.

— Гм... — сказала вона. — Зрозуміло, що бос хотів би щось із Родена. Майку, якщо ти міг би купити одну з них для Джубала, то котру б ти обрав? О, ось гарна — «Вічна весна».

Майк коротко глянув і перегорнув сторінку:

— Ось цю.

— Що?— Джилл глянула і здригнулася. — Майку, ця просто жахлива! Сподіваюся, що помру задовго до того, як побачу її.

— Це краса, — обережно сказав Майк.

— Майку! — заперечила Джилл. — У тебе зіпсований смак, ти гірший за Дюка. Чи ти просто не знаєш нічого кращого.

Зазвичай такий докір від водного брата, а особливо від Джилл, змусив би Майка замкнутися у собі та провести наступну ніч, розмірковуючи та намагаючись зрозуміти свою провину. Проте це було мистецтво, в якому він був впевнений. Зображена в альбомі скульптура була першою річчю, яку він побачив на Землі, яка здалася йому подихом дому. Попри те, що це було, без сумніву, зображення людської жінки, воно дало йому відчуття, що Старійшини присутні десь поруч і що вони відповідальні за своє творіння.

— Це краса, — вперто наполягав він. — У неї є своє обличчя. Я ґрокнув.

— Джилл, — повільно сказала Анна, — Майк має рацію.

— Що? Анно! Насправді ти ж так не думаєш?

— Вона лякає мене. Проте Майк знає, що подобається Джубалу. Глянь на саму книгу. Книга сама собою розкривається у трьох місцях. Тепер поглянь на сторінки — цю сторінку тримали у руках більше разів, ніж дві інші. Майк обрав улюблений твір боса. Інша — «Каріатида, що впала під вагою свого каменю» — теж йому подобається. Проте та, яку обрав Майк, — Джубалова улюблена.

— Я купую її, — впевнено сказав Майк.

Але вона не продавалася. Анна зателефонувала у музей Родена в Парижі від імені Майка, і лише французька галантність та її краса не дали їм розсміятися їй в обличчя. Продати одну з робіт Генія? Моя люба леді, ці роботи не тільки не продаються — а й навіть копії з них робити не можна. Non, non, non! Quelle idée![54]

Проте для Людини з Марса не було нічого неможливого. Анна зателефонувала Бредлі; він передзвонив через кілька днів. Як комплімент від уряду Франції — безкоштовно, проте з наполегливим проханням, щоб подарунок ніколи не виставляли публічно, — Майк отримав не оригінал, але мікроскопічно ідентичну копію реального розміру бронзової скульптури «Тієї, що була прекрасною Ольм'єр».

Джилл допомогла Майкові вибрати подарунки для дівчат; тут вона знову опинилася у своїй стихії. Проте коли він запитав її, що йому слід купити для неї, вона не тільки не допомогла, а й наполягала, що їй нічого купувати не потрібно.

Майк почав розуміти, що водні брати здебільшого завжди говорять правильно, але інколи вони говорять правильніше ніж інші — тобто те, що англійська мова має глибину, яку інколи необхідно досліджувати, щоб досягти правильного висновку. Тож він запитав у Анни.

— Продовжуй. Купи їй подарунок, дорогенький. Вона сказала тобі, що... Проте ти у будь-якому разі їй щось подаруєш. Гм... — Анна відкинула одяг та прикраси і нарешті обрала за нього подарунок, який його спантеличив — бо Джилл пахла точно так, як мала пахнути Джилл.

Коли його привезли, маленький розмір та помітна непотрібність подарунку ще більше посилили його погані передчуття — тож коли Анна дозволила його понюхати перед тим, як віддати Джилл, Майк сумнівався більше, аніж будь-коли раніше: аромат був сильним і пах зовсім не так, як Джилл.

Тим не менше Анна мала рацію: Джилл була у захваті від парфумів і наполягала на тому, щоб хоч раз його поцілувати. Цілуючи її, він повністю ґрокнув, що подарунок — це саме те, що вона хотіла, і це їх зблизило.

Коли вона скористалась ним, виходячи на вечерю того ж вечора, він відкрив для себе, що аромат насправді не дуже відрізняється від самої Джилл; якимось незрозумілим чином, Джилл просто почала пахнути значно смачніше, ніж раніше. Дивно, що це змусило Дорказ поцілувати його і прошепотіти: «Майку, дорогенький... Пеньюар чудовий, і він саме такий, як я й хотіла, — проте, можливо, колись ти подаруєш і мені парфуми?»

Майк не міг ґрокнути, чому Дорказ цього хоче — оскільки Дорказ пахла не так, як Джилл, і тому ці парфуми їй би не підійшли... Ні, зрозумів він, йому не хотілося б, щоб Дорказ пахла як Джилл; він хотів, щоб Дорказ пахла як Дорказ.

Їх перервав Джубал:

— Досить тертися об хлопця, дай йому поїсти! Дорказ, ти вже і так смердиш, мов паризька помийна кицька; не випрошуй у Майка ще більше смердоти.

— Босе, ти лізеш не у свої справи.

Все це дуже збивало з пантелику — і те, що Джилл могла ще більше пахнути, як Джилл... І те, що Дорказ хотіла пахнути як Джилл, тоді як вже пахла собою... І те, що Джубал сказав, що Дорказ пахне як кицька, — коли це було не так. У цьому місці жило двоє котів (не як домашні тварини, а як співвласники); у тих рідкісних випадках, коли вони заходили до будинку і, зглянувшись, приймали підношення. Кіт з Майком одразу ж ґрокнули один одного, і Майк вважав його хижацькі думки приємними та дуже марсіанськими. А ще він відкрив для себе, що котяче ім'я — Фрідріх Вільгельм Ніцше — було зовсім не котячим, але нікому про це не розповів, тому що не міг вимовити справжнього імені цього кота: він міг лише чути його в своїй голові.

І кіт не пах так, як Дорказ.

Дарувати подарунки було дуже шляхетно, а їх покупка навчила Майка справжній цінності грошей. Проте він ані на мить не забував, що були й інші речі, які