Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг
Завдяки взірцевій поведінці до нього ставилися добре, тож, коли по тюрмі вдарила та дивна хвороба, його відправили до шпиталю, і кілька днів по тому хворих уже не лишилося, бо всі померли. Або повмирали, або повтікали. За винятком молодого охоронця на ім’я Джейсон Деббінс — він сів за кермо тюремної вантажівки з брудною білизною та застрелився.
І куди податися, якщо не додому?
Вітерець погладив його щоку та затих.
Чувак-Сміттєбак черкнув сірником і впустив його. Він приземлився в калюжу пального, і бензин загорівся. Спалахнули язики блакитного полум’я. Вони плавно розійшлись, утворивши навколо чорного сірника подобу корони. Це видиво паралізувало Сміттєбака, та наступної миті він пошвидкував до сходів, озираючись через плече. Він бачив, як вигойдувалися насосні механізми в жаркому мареві. Блакитне полум’я, не вище за два дюйми[172], побігло до труби широким півколом. Жук перестав борсатися. Тепер він був лише почорнілою шкаралупкою.
Таке може статися й зі мною…
Та підсмажитися йому не хотілося. Сміттєбакові сяйнула примарна думка, що в його житті тепер може з’явитися нова мета — щось дуже величне й значуще. Його вколов страх, і Сміттєбак затупотів сходами вниз. Рука шурхотіла по погризених іржею поруччях.
Униз, униз та по колу. Він думав про те, коли спалахнуть випари з випускної труби, коли ґніт жару помчить її горлянкою вниз, до черева цистерни.
Він гнав донизу — волосся відкинулося від лоба, до обличчя приліпився переляканий вишкір, у вухах шумів вітер. Він був уже на півдорозі до землі, летів повз літери «ЧО», яскраво-зеленого кольору на білому тлі, літери заввишки двадцять футів. Донизу, донизу, і якби його миготливі ноги посковзнулися чи зачепились об щось, він покотився б, як та каністра, ламаючи на ходу всі кістки, немов сухі гіллячки.
Земля наближалась, а разом із нею — білі гравійні круги навколо цистерн і зелена трава. Автомобілі на паркінгу почали набувати звичних розмірів. Він летів, немов уві сні, — бігтиме й бігтиме, та так нікуди й не добіжить. А поряд стояла велетенська бомба, і запальний шнур уже горів.
Раптом угорі бахнуло — так, ніби стрельнула п’ятидюймова петарда на День незалежності. Почулося глухе брязкання, і повз Сміттєбака щось просвистіло. Він побачив, що то шматок випускної труби, і його пронизав гострий, мало не вишуканий страх — труба була геть чорна, скручена жаром у нову, дивовижно безглузду форму.
Він схопився за поручень і стрибнув донизу. У зап’ясті щось тріснуло. До ліктя помчав млосний біль. Сміттєбак пролетів останні двадцять п’ять футів[173] і впав, проїхавшись гравієм. Дрібні камінці зчесали шкіру на його руках, та він цього майже не відчув. У його нутрі стогнала, шкірилася паніка, а небо здавалося надзвичайно яскравим.
Чувак-Сміттєбак скочив на ноги та знову кинувся бігти. Він озирнувся, поглянувши вгору: верхівка середньої цистерни відпустила жовте волосся, і воно відростало з неймовірною швидкістю. Усе могло вибухнути будь-якої секунди.
Він біг, а права кисть теліпалася на зламаному зап’ясті. Сміттєбак перескочив через бордюр на паркінгу, і його стопи ляснули об асфальт. Він промчав стоянкою наввипередки з власною тінню, пробіг широкою під’їзною дорогою, проскочив крізь прочинені ворота й вилетів на трасу 130. Перебіг через дорогу, скочив у канаву на другому боці, приземлився на м’яку підстилку з мертвого листя й вологого моху, обхопив голову руками. Дихання штрикало його легені гострими лезами.
Цистерна вибухнула. Почулось не «БАМ-М!», а «КА-ВАП!» — звук був потужним, та водночас коротким і горловим. Сміттєбак дійсно відчув, як від зміни в повітрі ввігнулися його барабанні перетинки й вибалушилися очі. За першим одразу почувся другий, а тоді третій вибух, і Чувак-Сміттєбак зазміївся на сухому листі, шкірячись та беззвучно волаючи. Сів, не розкриваючи вух, і раптовий удар повітря врізався в нього з такою силою, що його пожбурило, як порожню бляшанку.
Позаду нього зігнулися молоді деревця, і їхнє листя скажено заляскотіло, наче прапорці над майданчиком зі старими автівками у вітряний день. Одне-два зламалися — вони тихо тріснули, наче хтось стріляв по мішенях. Посипалися обсмалені шматки цистерни: вони падали по той бік дороги (деякі — на саму дорогу), врізалися в асфальт із гучним брязканням. На деяких шматках металу, чорних та покручених, як випускна труба, і досі були заклепки.
КА-ВАМ-М-М!
Сміттєбак сів і побачив, що за паркінгом «Чірі Ойл» виросло велетенське вогненне дерево. З його маківки валив чорний дим, що здіймався вгору неймовірно високим стовпом. Якщо не замружити очі до шпарини завтовшки в аркуш, на нього неможливо дивитися. Полум’я випромінювало палючий жар — він немовби натягував шкіру аж до блиску. Очі засльозилися, відмовляючись спостерігати за цим видивом. У двадцяти футах[174] ліворуч у землю врізався ще один закопчений ромбовидний шмат металу мало не сім футів[175] завширшки, і сухе листя, що вкривало вологий мох, загорілося тієї ж миті.
КА-ВАММ-КА-ВАММ!
Якщо він не зрушить із місця, то займеться, згорить одним спалахом, звиваючись, лементуючи. Він підхопився й побіг узбіччям до Ґері. Повітря дедалі жаркішало та обпікало легені — у нього з’явився присмак важкого металу. Сміттєбак узявся обмацувати волосся, щоб перевірити, чи голова не горить. Його оповив солодкий сморід бензину. Гарячий вітер шматував одяг. Він почувався так, наче тікає з гігантської мікрохвильової печі. Дорога перед очима, повними сліз, роздвоїлася, потім розтроїлася.
Почулося подібне до кашлю ревіння — дедалі більший повітряний тиск зім’яв офіс «Чірі Ойл». У повітрі засвистіли скляні ятагани. З неба ринув дощ бетонних уламків, і вони градом посипалися на дорогу. Шмат сталі завбільшки з четвертак і завтовшки з батончик «Марс»
