Хто ти? - Олександр Павлович Бердник

Світло творчості, любові й труда заливає планету. Повалено хаос. Він конає в глибинах світобудови, завмирає. Об’єднане серце людства палає блакитною квіткою в просторі, посилає своїх вісників у далекі світи…

Микола опустив руки. Зітхнув.

Є ще порох у порохівницях. Живе музика. І не вмре ніколи.

Від кристала — до амеби. Від амеби — до мислячої істоти. І далі, далі сходами безмежжя до таємничих висот, до чудоподібних звершень. Все життя — музика, пісня. Пазурі хаосу намагаються вдертися до нього дисонансом, заглушити. Але сильна рука воїна-народу відкине геть потворні звуки руїнницьких формацій, розвіє їх з попелом, щоб продовжити творення вселюдської симфонії радості.

Груди Миколи сповнюються весняним настроєм. Мариться йому образ Оленки. Як не вистачає йому її слова, її подиху, блиску блакитних очей. Де вона тепер, що робить у пекельному вихорі війни? Чи зустрінуться вони? Геть думки сумніву, навіть на мить їх не можна допускати.

Тріщить недалеко галуззя. Мов сполохані птахи, розбіглися Миколині думки. Він, не обертаючись, відчув — іде Марія. Дивна дівчина, яка своєю відданістю знову відродила його до цього бурхливого життя. Тиха й віддана, мовчазна й дружня. Чим він віддячить їй, коли? За серце вірне, за руки сестринські, які вирвали його з пітьми небуття, за повсякденну турботу.

Вже кілька тижнів вони тут, у болотистих закутках лісів. Пристали до групи людей, котрі не бажають бути прислужниками окупантам, але ще не знають, що їм робити, куди податися. Перезимували в землянці, інколи навідуючись до сіл, добуваючи, хто що міг. Кілька кадрових бійців, кілька молодих юнаків та дівчат з довколишніх сіл, п’ятеро літніх колгоспників. І один німець, офіцер, його полонили під час останньої вилазки до Дніпра. Катер з двома солдатами та офіцером прибило до берега, напевне, відмовив мотор. Микола обстріляв його з автомата. Два солдати загинули, офіцер здався в полон. Гнівом запалені хлопці хотіли вбити його, але Микола не дозволив. Тому, що вважав неможливим убити беззбройного, а ще, може, й тому, що впізнав у ньому поплічника того самого фон Шварца, який звелів розстріляти Миколу. Саме цей офіцер давав наказ солдатам до виконання вироку.

Німець не впізнав Горенка. Та й як було впізнати солдата-композитора в цьому похмурому бородатому чоловікові, якого лісові хлопці прозвали «Артистом» і визнали своїм командиром після першого ж бойового хрещення. Так, так, він для них лише товариш «Артист». Так прозвали його, можливо, через те, що у важкі хвилини Микола читав їм «Кавказ» Шевченка, Пушкіна і Лермонтова. Досі не назвав він себе, справжнього, нікому, навіть Марії. Він тепер не той, що був раніше. Не Горенко, а просто солдат, безіменний солдат великої армії розплати. Артист? Хай буде Артист.

Не впізнав офіцер своєї жертви. Дивувався, що його не вбили. Мовчав. Худнув день у день, зацьковано озирався на лісових хлопців. Жив у чоловічій землянці. Йому дозволили гуляти разом з конвоїром. Хлопці ремствували. Навіщо тримати цього дармоїда? І так сиділи всю зиму на сухарях та воді, а тут ще треба годувати цього нікчемного пса.

Марія робила вилазки в села. Діставала харчі. А зовсім недавно повернулася похмура й без здобичі. Рудки спалили до тла, всіх старих і дітей постріляли, хлопців та дівчат вивезли до Німеччини. І ще взнала Марія, що готується каральна експедиція в ліс, де вони переховуються.

Хлопці спохмурніли. Офіцер підбадьорився. Дехто хотів утікати з лісового притулку, але Микола розрадив. Кілька днів тому він послав Сергія, наймолодшого в групі, розшукати щорсівців. Вони давно вже чули, що недалеко від них, десь біля Сміянів та Зеленьок, діє загін імені Щорса під командою «Агронома». Нібито він має багато бійців і зв’язаний з Великою землею. Їм можна було б передати офіцера. Та й дізнатися новини про ситуацію на фронті, а може, й з’єднатися з ними.

Кроки Марії зовсім поряд. Чути її подих, збентежений голос:

— Миколо, щось треба робити…

Він різко обернувся. Уловив блиск чорних очей.

— Що сталося?

— Хлопці там… хочуть самотужки прориватися до партизанів. Не витримали. Кажуть — або з голоду подохнемо тут, або постріляють нас карателі, як курчат.

Микола рвонув з місця, схопивши за руку Марію.

— Ходімо!

В землянці чулися розгнівані голоси.

Микола спустився розбитими східцями вниз. Його помітили, замовкли. У тьмяному світлі коптилки неголені обличчя втікачів здавалися неприємно злими. Офіцер сидів у кутку, на нарах, жовчно всміхаючись.

— Що сталося? — тихо запитав Микола.

— Та тут… у штани наклали деякі, — іронічно озвався Васько, низенький кругловидий юнак. Він рішуче махнув рукою, ніби забивав щось у землю. — Панікери! Жерти йому нема чого! Карателів злякався! А чого втікав у ліс? Треба було б задницю німцям лизати!

— Ще молоко на губах не обсохло, — свистячим голосом озвався кремезний бородатий дядько, вколовши юнака поглядом з-під кошлатих брів, — а вчити пнеться! А тобі, «Артисте», ми прямо заявляємо — кидаємо цю землянку.

— І куди? — стримуючи хвилювання, спокійно запитав Микола.

— Куди захочемо, — спалахнув дядько. — А ждати в цій норі, як віл обуха, не хочемо. Та й взагалі…

— Що взагалі, Стецюк? — почулося кілька голосів.

— А те взагалі, — огризнувся той, — що ми телепні, та й більш нічого! Що ми тут робимо? Хто ми? Якого дідька тут огинаємось? Може, й наших давно нема, може, німці вже в Москві, а ми тут будемо гнити, вошей годувати!..

— Шкура! — скрипнув зубами Васько.

— Замовкни! — гримнув Микола. Серце в нього забилося болісно, все тіло напружилось у передчутті психолоґічного двобою. Не можна