Хто ти? - Олександр Павлович Бердник

Юрко, одягнений в драну куфайку, сидить у кормі рибальського човна-душогубки, старий величезний картуз насунув на лоба. Він впевнено орудує веслом, нечутно загрібає воду. Дзюрчить дніпровська течія, несе утлий човник до правого берега.

В носі човна лежить Оленка. На ній рибальські сіті. Лише обличчя відкрите. Вона заплющила очі, мовчить.

Гойдається човен, заколисує. Чується шепіт Юрка:

— Приготуйся, тьотю Олено. Скоро…

Оленка виглядає з-за борту. Човен увійшов під плакучі верби, заховався. Юрко схопився за стовбур дерева, опустив весло.

— Чекатиму тут. Спочатку збігаю нагору, до могили. Дивися ж, будь обережною.

Оленка засміялася.

Вона переклала рацію в корзинку, прикрила рибою, галузками верби. Закуталась старою хусткою до очей, трохи розкошлала волосся спереду. Критично оглянула порвані черевики, полотняну спідницю.

— Нічого, — зітхнув Юрко, — скінчиться війна, одягнешся, тьотю Олено, в найкращу сукню.

Дивно глянула Оленка на хлопчика, зітхнула, промовчала. Кивнула йому, ступила з човна на берег. Розгорнула довге плакуче віття, визирнула, оглянула берег.

Ні душі. Вгорі десь чути приглушені голоси. Мабуть, патрулі.

Вона ящіркою прослизнула глинистим берегом до яруги і зникла в ній. Урвищем пробралася до старого зруйнованого будинку колишньої пристані. За півкілометра звідси, у невеликій затоці, стояли німецькі пароплави, катери, вантажні баржі. Там склади зброї, фуражу, провіанту. Розійдеться туман, і можна починати роботу.

Оленка припала до віконного отвору, визирнула. На Лівобережжі туман уже розвіювався. Сходило сонце. Ліси стояли темно-фіолетовою стіною. В тих лісах Сміяни. Там дід Василь.

Вона уявила його ясні, спокійні очі, почула тихий голос. Скільки він витерпів, старий, чудовий друг! Який тягар незмірний узяв на себе, ставши старостою села. Хто зрозуміє, хто правильно оцінить таку жертву? І несе він осуд багатьох односельчан, близьких і далеких, їхню зневагу й ненависть перепалює в собі. Лише незламним душам під силу такий тягар.

Велику поміч надає дід Василь партизанам. Останнім часом майже нікого не могли німці вивезти із Сміянів: юнаки й дівчата знали заздалегідь про облави, про день відправки. У ті дні втікала молодь у ліси, на луки, пересиджувала в нетрях лиху годину.

А скільки разів попереджував дід Василь партизанів про каральні експедиції. Лютували фашисти, що не могли натрапити на сліди загону, шукали винуватців, але марно.

На Дніпрі завищала сирена. Оленка насторожилась.

Клаптями розповзалися на плесі тумани. У промоїнах забовваніли катери й баржі. На березі чорніли довгі дерев’яні сараї, обплутані дротом. То військові склади. Довкола походжали солдати охорони.

Вона приготувала рацію, наділа навушники. Спалахнуло зелене вічко індикатора. Прозвучали позивні. Оленка почала працювати ключем. Забула про все довкола. Забула про те, що недалеко звідси вороги, що її можуть запеленґувати. Вона передавала, передавала, виводила на себе літаки.

Якимсь глибинним зором бачила те, що діється нині на Великій землі.

Біжать до червонозорих літаків пілоти.

Могутні птахи злітають у небо, мчать на захід. Летить ескадрилья. Гряде розплата.

Сонце піднімалося все вище й вище. Дихнув вітерець. Біля складів забігали солдати. Від причалу побігли ще постаті. Оленка занепокоїлася. Невже запеленґували?

Раптом почула зі сходу наростаюче низьке гудіння. Радісно тьохнуло серце: наші!

У видноколі спалахнули срібні цятки повітряних крейсерів. Лунко загавкали зенітки, навперейми літакам здійнявся шквал вогню.

Дарма! Грізні машини лягають у піке. Сиплються на пристань, на склади, на пароплави чорні цятки бомб. Страшно здригається земля. Море вогню над пристанню. Гнівно розкочується луна понад долиною, ніби відгуки весняної грози. Оленка похапцем збирає рацію, ховаючись серед диму й гуркоту, біжить до яруги, зникає в ній.

Юрко вже чекає під вербою. Він широко всміхається, радіє. Вихопив кошика з Оленчиних рук, допомагає їй лягти на дно човна, вкриває сіткою.

— Ну й молодчина ви, тьотю Олено! Ну й молодчина! Хай начуваються фашисти! Хай знають!

— Чого там, — щасливо прошепотіла Оленка. — Ми — лише дали знак, головне ж зробили орли. Слава богу, жодного не збили. Ти бачив?

— Атож! — радіє Юрко, виводячи човна з-під верби. — Добрячі машини тепер у наших.

— А там… на могилі… ти був?

— Був, тьотю Олено. Там уже й до мене хтось побував. Підсніжники лежали, колоски жита.

Оленка дивилася в небо, усміхалася печально. Живи, Миколо! Живи, мій друже, в квітах, у серці людей, у їхній пам’яті, в грядущих піснях.

Човен летить по плесу дніпровському. Незабаром лівий берег. А там лози, покручені протоки, вже недалеко свої ліси. Аби лиш плесо перескочити.

І раптом з диму з’явився військовий катер, помітив човника. Пролунали постріли важкого кулемета. Задзьобали по воді кулі. Берег поряд. Дві протоки. В яку пірнути? Краще в праву. Тут мало води, катер не пройде. Доки вороги розшолопають, можна буде заховатися. Човник ковзнув між лозами, завернув праворуч. З Дніпра чулися постріли. Оленка тривожно підвелася в човні.

— Юрку, нас можуть перехопити, — сказала. — Катер швидко обійде тією протокою. Вилізьмо тут. Я піду в Сміяни. А ти, з рацією, до лісу. Розділимось. Рацію треба зберегти. Тобі пробратись легше.

— Тьотю Олено, а як же?..

— Тихо. Будь мужнім. Передай «Агроному»: наказ штабу виконано. Човна притопи. Поспішай, Юрчику!

Оленка поцілувала хлопця, вискочила на берег. Повісила автомата через плече, прикрила куфайкою. Пістолета поклала до кишені. Кивнула ще раз спантеличеному Юркові й зникла в кущах.