Дивний світ - Олександр Іванович Шалімов
Але все це станеться ще не так скоро, якщо, звісно, плани не змінить наступний сейсмічний поштовх… Я дуже втомився під час маршруту, а на відпочинок зараз немає часу. До праці… Записи продовжу завтра.
9 травня (вечір)
Останні години, які проводжу на борту «Атланта». Довелося багато разів відчиняти і зачиняти вихідний люк. Тиск повітря усередині корабля дуже впав. Зараз він майже такий, як на вершині Евересту. Рухатися без кисневої маски важко.
Тіло Кетрін учора переніс до печери. Там-таки помістив запасний скафандр, деякі прилади, сейсмограми, балони з киснем, трохи їжі й води в термосах. Температура в цій частині печери мінус сорок за Цельсієм. Усе-таки не те, що в тіні на поверхні. В урвищі плато біля входу до печери викарбував декілька слів: Земля… «Атлант», наші імена й дату примісячення… Прапора так і не знайшов. І вже не залишається часу спеціально шукати його…
Дивовижні ці лави внутрішніх вулканів у кратері Арзахель! Вони дуже міцні і в’язкі… Весь обшир, який удалося оглянути, складений ними. За складом вони трохи нагадують кімберліти[9] й перидотити[10] породи дуже глибоких шарів Землі. Якщо більшість тутешніх вулканів схожі на вулкани кратера Арзахель, виходить, що будова місячної поверхні відповідає будові глибоких зон нашої рідної планети. Здерши з Землі її зовнішні шари — кору[11] й частину мантії[12], — ймовірно, вдалося б побачити те, що можна спостерігати в місячних цирках.
Мій учитель професор Джеферсон помилявся, коли стверджував, що ми зустрінемо базальти. У кратері Арзахель я не бачив жодної породи, схожої на земну.
А яка тут просторінь для геолога… Все оголено, все видно. Страхітливі нашарування зеленкуватих лав і пласти вулканічних попелів, величезні тріщини з рудними жилами. Скарби лежать просто на поверхні. За три милі від «Атланта» у стінах стародавнього напівзасипаного кратера я бачив гнізда чистої платини[13]. Трохи далі в бескиді — величезне грибоподібне тіло якогось невідомого мені рожевого мінералу з металевим блиском. Я вже перевірив: у цьому мінералі багато кобальту[14]. Дрібні кристали алмазів трапляються на кожному кроці. У тріщинах, з яких виділяються гази, блищать і міняться в сонячних променях дивовижні мінерали. Вони утворюють зростки різнобарвних кристалів найхимерніших форм і відтінків. Більшість мінералів мені не відомі.
Під час першого маршруту я спочатку пробував відбивати зразки. Відтак кинув. Шкода й праці… Декілька навмання відколених зразків не дадуть уявлення… Та й навіщо мені вони? Учасники майбутніх експедицій вивчать усе крок за кроком. А я, перший розвідник, зможу залишити у спадок майбутнім дослідникам лише декілька уривчастих записів…
Місяця мало, щоб описати те, що я бачив за останні дні. А кисню залишилося на чотири-п’ять земних діб. Не вистачить навіть до заходу сонця… Але, звісно, не жалкую, що скоротив свій час, вирвавшись зі стін «Атланта». О ні! Минулі два дні й те, що ще попереду, варті цілого життя… Я не дозволяю собі думати зараз про Землю. Залишу це на найостанніші хвилини…
Тепер уже не вірю в порятунок. Чотири земні дні — все, що залишилося. А може, п’ять… Дивно, які плутані думки. Ймовірно, від браку кисню… Треба б поспати трохи: не спав три доби.
Сподіваюся, сьогодні поштовхів ще не буде… Я вже помітив, місяцетруси відбуваються частіше на початку і в кінці місячного дня.
«Атланту» просто не пощастило. Кратер Арзахель зустрів його денним місяцетрусом у саму мить посадки на Місяць. Сильні поштовхи підкинули корабель угору, коли його стабілізатори торкнулися поверхні планети. Чи можна було передбачити такий збіг? Посадка без попередніх обльотів і ретельного дослідження з колових орбіт була божевільною авантюрою, генерале. Її ціна — наші три життя…
10 травня (ранок)
Нічліг над прірвою. Хотілося зберегти кисень у балонах скафандрів, тому провів ніч у «Атланті». Втім, у моєму становищі ризик майже нічого не важить. Іду… Бортовий журнал залишу в печері біля тіла Кетрін. Можливо, за ці години не станеться місяцетрус? Тоді повернуся сюди ще раз — зробити записи і трохи відпочити без скафандра. Ну, а якщо в мою відсутність місяцетрус буде, — прощавай, наш «Атланте». Прощавай, друже Шервуд, ти став невід’ємною частиною «Атланта», і я однаково безсилий допомогти вам обом.
12 травня за земним часом (вечір)
Місяцетрус захопив мене біля підніжжя зовнішнього кільцевого хребта. Перший удар був не дуже сильним. Частина хребта беззвучно осіла, розпалася на величезні брили і звалилася вниз у долину; здійнявши клуби сріблястого пилу. Завіса куряви почала розростатися, приховуючи прискалки плато, чорні шпари тріщин,
