Дивний світ - Олександр Іванович Шалімов

Першинг і сенатська комісія зберегли в таємниці політ «Атланта».

Тепер у мене немає більше надії. Залишається лише до кінця виконати свій обов’язок.

30 квітня

Дивно влаштована людина. Здавалося б, чого ще чекати? І все-таки чекаю. Я прийшов до висновку, що генерал Першинг учинив правильно. Пріоритет космічного відкриття утверджується в разі повернення космонавтів, і Першинг ще не розголосив катастрофу «Атланта» саме тому, що розраховує врятувати нас самотужки. Кросбі не вилетів у середині квітня через технічні неполадки. Значить, він вилетить у першій декаді травня, коли сонце знову зійде над кратером Арзахель. Все дуже просто… Якби генерал Першинг повідомив про аварію «Атланта», росіяни змінили б програму польоту і спробували б надати нам допомогу. У разі щасливої посадки «Буревісника» я був би врятований, але пріоритет першої успішної висадки на Місяць опинився б у руках російських дослідників.

Через десять днів Кросбі зробить тут успішну посадку. Тоді пріоритет завоюють американці. Задля цього варто зачекати, чи не так, Джоне Сміт? Тим паче, що генерал Першинг має всі підстави вважати тебе небіжчиком… Хоч би що там було насправді, це дає промінь надії ще на два-три земні тижні. А поки треба продовжувати спроби відчинити вихідний люк…

1травня

На Землі свято[5]. У кратері Арзахель без змін…

5 травня

Все як і раніше. Клятий третій засув! Завтра над «Атлантом» зійде сонце, і знову не побачу його…

6 травня

Настання місячного дня ознаменувалося грандіозними подіями. Спочатку катастрофічний місяцетрус… Я ще не певен, чи закінчився він. Тому поспішаю зробити необхідні записи. Якщо те, що трапилося, повториться, генерал Першинг може не поспішати з висилкою рятувальної ракети.

Місяцетрус почався о восьмій тридцять п’ять за нью-йоркським часом. Саме цієї миті над гребенем кратера Арзахель мало з’явитися сонце. Спочатку я відчув декілька невеликих поштовхів, до яких уже звик за останні тижні. Я навіть не зробив спроби вхопитися за щось. Не міг же я припустити, що трапиться далі. А трапилося наступне. Корпус «Атланта» отримав такий удар знизу, що був зірваний зі свого місця. Ймовірно, корабель підкинуло на декілька метрів угору. Під час кидка він перекинувся, з величезною силою вдарився об щось і покотився вниз.

Мене закрутило, мов у гігантській центрифузі. Сильні удари слідували один за одним. Здавалося, корпус корабля котиться з залому на залом разом з лавиною каменепаду. Підлога і стеля кабіни з диявольською швидкістю мінялися місцями, незакріплені предмети кружляли у скаженій круговерті. Мене било об стіни, об підлогу й стелю і врешті-решт вижбурнуло в коридор. Там я ухитрився схопити руками одне з кріплень, але цієї миті останній страхітливий удар обрушився на рештки «Атланта», почувся скреготливий тріск, світло згасло — і запала тиша. «Атлант» лежав тепер на боці, підлога і стеля кабіни стали стінами.

Я був упевнений, що трапилося непоправне і почую загрозливий свист повітря, що покидає внутрішні приміщення ракети крізь проломи в корпусі. Проте навколо панувала тиша. Я спробував звестися на ноги. Тіло нило від ударів, які я щойно пережив. Коли б не вшестеро менша сила тяжіння, навряд чи я відбувся б так легко…

Прихилившись до стіни, я чекав нових сейсмічних ударів. Але їх не було. Намацуючи вціліле поруччя, я подався шукати ліхтар. Знайшов його, увімкнув… Знову всюди панував хаос. Приймач і сейсмограф розбило вщент. Стрілка апарату повітрообміну відскочила на декілька поділок до червоної позначки: чи то результат ударів, перенесених «Атлантом», чи то почався витік повітря… Однак апарат повітрообміну продовжував працювати й аварійні акумулятори вціліли. Це давало деякі шанси.

Я увімкнув освітлення і квапливо закінчив огляд. Корпус «Атланта», вочевидь, витримав удари. Залишалося оглянути зовнішній люк. Двері, що вели в тамбур, удалося відсунути без зусиль.

Мене мало не збило з ніг. Повітря зі свистом ринуло із внутрішніх приміщень корабля. Очевидно, витік через вихідний люк різко посилився. Я поспішно відступив назад у коридор. Одягнув легкий скафандр та шолом і знову повернувся в тамбур. Нагнувся до вихідного люка. Тепер він знаходився майже в підлозі тамбура. Вузький промінь сліпучо яскравого світла слизнув по рукаві скафандра. Мене немов пронизало електричним струмом. Сумнівів не було; кришка вихідного люка відійшла, і ззовні в тамбур проникало сонячне світло.

Я прочинив шолом і зробив обережний вдих. Повітря в тамбурі було розріджене, мов на вершині Евересту[6], і дошкульно холодне. Виразно чувся свист. Повітря рвалося назовні. Поспішно опустивши шолом і перевіривши, чи щільно зачинені двері у внутрішні приміщення «Атланта», я обернувся до вихідного люка. Побіжний огляд відразу пояснив, що сталося. Третій засув, який мені так і не вдалося відчинити, луснув при ударах, що їх зазнав «Атлант». Вихід був відкритий. Легкий скафандр давав можливість пробути в холоді безповітряного простору близько трьох хвилин. Щоправда, він не був надійним захистом від радіації, але я не став гаяти часу: наліг на ручний важіль вихідного люка. Кришка поволі відійшла убік. Повітря, що ринуло з тамбура, мало не виштовхнуло мене назовні. Я ледве встиг ухопитися за краї люка. Вклякнувши, просунув голову в люк.

Яскраве фіолетово-біле світло засліпило. Довелося зажмурити очі й опустити захисний світлофільтр шолома. Відтак я обережно розплющив очі…

Чорно-білі прискалки кам’янистих плато, за ними — зубчастий сріблясто-сірий хребет. Нестерпно сяючий диск у темному, усипаному зірками небі. Глибокі тріщини чорніли на блискучій поверхні гігантських кам’яних приступок. Із тріщин піднімалися до зірок клуби перламутрово-зеленкуватої пари… Картина була така фантастична, що промайнула думка про галюцинацію… Водночас я чудово розумів, що мушу поспішати. Якщо все це не маячня, через декілька хвилин скафандр перестане служити захистом.