Дивний світ - Олександр Іванович Шалімов
Орієнтуючись за сонцем, я спробував вибратися назад на плато, але не впізнав місць, якими щойно пройшов. Глибока розколина перегородила шлях. Довелося довго йти уздовж неї. Ймовірно, я відхилився вбік. Коли вдалося вибратися з пилової хмари, я опинився на пласкій кам’янистій рівнині, посіченій глибокими тріщинами. Дивні скелі оточували рівнину. Вони були немов скам’янілий ліс, понівечений ураганами. Вдалині блищали на сонці високі, гострі піки.
Я почав міркувати, в який бік іти, щоб повернутися до «Атланта». Втім, я майже не сумнівався, що неминуче вже сталося… Прикинувши шлях за сонячним компасом, рушив уперед, як раптом…
Спочатку я сприйняв їх за струмені газів, які в багатьох місцях виривалися з тріщин скель. Відтак промайнула думка, що сплю й бачу сон… Проте я не спав, і це не могло бути галюцинацією… Зеленкуваті напівпрозорі кетяги, схожі на зв’язки дитячих кульок, піднялися з недалекої ущелини і плавно поплили до мене. Вони пливли мов повітряні кулі чи мильні бульбашки, ледь розгойдувані легким подихом вітру. Але вітру не було й не могло бути. Нерухома порожнеча розрідженої до краю місячної атмосфери простягалася навколо.
Одна зв’язка зелених куль пливла просто назустріч, інші відхилилися в боки, немов мали намір оточити мене.
Ще не певен, чи живе те, що ширяло в порожнечі, я мимоволі подумав про зброю… У списку експедиційного спорядження її не було… «Атлант» летів до мертвої планети…
Здається, я не злякався, але дрож пробігла по тілу… Кетяг поволі наближався. Коли відстань скоротилася до декількох метрів, його рух сповільнився. Тепер я міг добре роздивитися його. Поблизу він нагадував гроно гігантських виноградин, кожна завбільшки з великий кавун. Зелені напівпрозорі виноградини, круглі й видовжені, щільно прилягали одна до одної і, здавалося, ледь пульсували. Усередині їх спалахували й гасли неяскраві флуоресціюючі[15] іскри; а можливо, це сонячні промені відбивалися від блискучої еластичної поверхні виноградин.
Я зробив крок назустріч, і зелений кетяг застиг на місці, немов вивчаючи мене. Без сумніву, окремі «виноградини» пульсували, темніли і знову яснішали, роздувалися й опадали, немов кетяг дихав у порожнечі. Я озирнувся. Решта кетягів поволі наближалася ззаду.
Невже я привернув їх увагу? І що це — мінеральна форма життя, народженого вулканічним теплом, чи щось, чого мій земний розум осягнути не в змозі?.. Я змахнув рукою, і цей жест немов потривожив найближчий кетяг. Він здригнувся, почав пульсувати дужче, відтак піднявся вгору і поволі поплив геть. Я пішов за ним. Він піднявся ще вище, але не прискорив руху. Здавалося, існував якийсь невидимий бар’єр, далі за який наше зближення було неможливим.
Решта кетягів також не намагалися скоротити відстань, що розділяла нас. Вони ширяли в порожнечі не віддаляючись, але й не наближаючись. Змінивши напрям, я рушив у бік другого кетяга. Я йшов і йшов по кам’янистій рівнині, але, здається, не наблизився ані на крок. Або колонія зелених куль віддалялася так плавно, що рух був непомітний, або… або все це було галюцинацією?..
Відтак сталося найдивовижніше. Два кетяги зблизилися. Фіолетове полум’я зблиснуло між ними, і один кетяг зник, немов поглинений іншим. Уцілілий кетяг роздувся, потемнів, відтак став яскраво-оранжевим і, розгойдуючись мов маятник, хутко поплив геть. Незабаром він зник у лабіринті понівечених скель.
Останній кетяг продовжував висіти нерухомо. Я попрямував було до нього, але й він ворухнувся, почав швидко пульсувати і раптом упірнув у найближчу розколину. Коли я дістався до розколини, кетяг був уже далеко внизу. У темряві він світився неяскравим рожево-перламутровим світлом. Світло поступово меркло, — певно, він опускався все нижче й нижче. Нарешті він згас зовсім.
Лише через багато годин мені вдалося дістатися до майданчика, на якому лежав «Атлант». По дорозі я заглядав у все ширші розколини. З деяких піднімалися клуби пари, струмували потоки тепла, але всюди панував непроглядний морок. Зелених кетягів ні над поверхнею, ні в глибині ущелин видно не було.
Зайнятий думками про вражаюче й загадкове явище, я, здається, навіть не дуже здивувався, помітивши вдалині сріблястий корпус «Атланта». Корабель лежав на колишньому місці. Значить, місяцетрус у цій частині кратера був не надто сильним.
Тепер пишу все це, сидячи у своїй кабіні. Повітря всередині корабля дуже розріджене. Стрілка приладу повітрообміну вже перейшла червону позначку. Але якщо не робити різких рухів, можна обходитися без маски. Ніч проведу тут. Цим збережу ще трохи кисню в балонах скафандрів. Кінець наближається, але, дивно, я майже не думаю про нього… І вже нічого не сподіваюся. Лише приліт Кросбі міг би… Втім, ні, не треба про це…
Загадкові кетяги… Що це може бути?.. Невже життя?! Розгадка прихована на глибині… Завтра, захопивши останні літри кисню, піду туди. Дихати важко… Ех, Першинг, Першинг…
13 травня (ранок)
Це була важка ніч. Засинав і прокидався від задухи… Ковтнувши кисню, знову засинав на декілька хвилин. Брак повітря ще раз урятував життя. Вірніше, відтягнув кінець. Якби спав міцно, не почув би перших поштовхів. Відчувши поштовхи, встав, одягнув скафандр і вирішив вийти подивитися, що відбувається зовні.
Була третя година ранку за нью-йоркським часом. Дивно защеміло серце. Я не поспішав, але був упевнений, що покидаю «Атлант» назавжди. Вже у скафандрі пройшов у центральний салон, узяв бортовий журнал. Озирнувшись востаннє, побачив на столі шматок земного базальту. Сховав його в кишеню скафандра. Знову здригнувся корпус корабля. Поштовхи тривали. Я пройшов у вихідний тамбур, щільно зачинив за собою внутрішні двері. Вийшов назовні.
У чорному небі палало фіолетово-біле кошлате Сонце, а над зубцями далекого хребта висів величезний тонкий серп, зеленкуватий посередині, облямований ніжною блакитною крайкою. Над кратером Арзахель, над рештками «Атланта»
