Житія Святих - Лютий - Данило Туптало

через мене. Стань переді мною, Спасителю мій, у подвигу цьому, в який же увійти бажаю в Ім'я Твоє Святе. Ти укріпи мене, й утверди, і подай силу стати мужньо за Тебе до крови, і покласти душу мою задля любови Твоєї, бо і Ти, полюбивши нас, поклав на хресті душу Свою за нас". Так Теодор святий зі сльозами помолився, умив лице своє й одягнувся у світлий одяг, сів на коня свого дарданського — на ньому колись сидячи, убив змія у Євхаїті — і так з воїнством своїм і з громадянами вийшов назустріч цареві, і поклонився йому, як же годиться, привітавши із шаною, і говорячи: "Радій, царю найбожественніший, найсильніший самодержче". Цар, вельми люб'язно прийнявши Теодора святого, привітав його і сказав: "Вітаю й тебе, найгарніший юначе, хоробрий воїне, славний стратилате, світлий, як же сонце, хранителю отчих законів наймудріших, діядеми достойний, належить-бо тобі після мене царем бути". Поки бесідували обидва багато люб'язно і весело, увійшли в град з тимпанами і трубами урочисто і спочили того дня, веселячися. Зранку ж, коли приготовано було царський престол посеред града на високому людному місці, прийшов Ліциній цар зі всією славою своєю і з Теодором Стратилатом, і, сівши, почав хвалити град, і людей, і стратилата, говорячи: "Справді місто це божим престолом іменуватися достойне, добре хіба небом назвати місце це людям, бо і град великий, і людей багато, і люди благочестиві і православні до богів є, справді, на иншому місці не вшановують так найбільших богів, як тут, ані нема гіднішого і знаменнішого місця иншого для служби великим богам, як же це, через те й Іраклій, дивний цей і наймужніший бог, син великого бога Дія і богині Алкмени, полюбивши місце це, в ім'я своє найменував град цей Іраклією. Справді достойне місце це у володінні твоєму, пане Теодоре, тобі належить володіти таким дивовижним градом, ти достойний управляти стількома людьми, бо до богів благочестивий, і любов твоя вся до них є, вдень же і вночі нічим иншим не займаєшся, лише подвизаєшся, щоб еллінським давнім богам добровгодити. І нині любов свою, яку до них маєш, покажи перед нами і принеси їм жертви з поклонінням, щоб бачив і народ весь твою до богів ревність і пізнав, що споконвічним другом ти є богів великих і приязний цареві". Це ж говорив цар, лестячи і зваблюючи святого. Теодор святий відповідав: "Царю багатолітній, воля твоя хай буде, проте дай мені нині в дім мій богів еллінських великих, яких зі собою приніс, золотих і срібних, щоб спершу їх я в себе жертвами, і кадилами, й ароматами, і поклонінням вшанував, і в цю наступну ніч, і ту, що після неї. Тоді й відкрито, коли звелиш, принесу їм жертву перед усім людом". Чувши ж те, цар зрадів вельми і зразу звелів, щоб принесли богів золотих і срібних, яких Теодор святий взяв, пішов у дім свій і в ніч ту поламав і розкришив усіх ідолів на частини малі й розділив їх поміж жебраками.

Через два дні послав цар до святого, наказуючи, щоб обіцяне сповнив ділом і в той день перед усім народом щоб приніс богам жертви. Святий же знову, обіцявши те сповнити, встав, пішов до царя з поспіхом. І знову цар вийшов на людне посеред града місце і, на престолі своєму сидячи, сказав до святого: "Наймудріший Теодоре, найкращий воєводо, царями, що раніше в нас були, шанований, ось настав день жертви і торжества, принеси-бо жертви богам відкрито, щоб бачили й инші люди твою до богів ревність і навчилися стараннішими і теплішими до них бути". Коли цар говорив це, сотник один на ім'я Максентій, стоячи попереду, сказав до царя: "Свідки великі боги, обманув сьогодні царство твоє поганий цей Теодор, бо я вчора вдень бачив золоту голову богині Артеміди в руках одного жебрака, який ішов і веселився, і спитав я його, де взяв, і сказав мені, що Теодор Стратилат її дав йому". Те чувши, цар цілий затремтів і довгий час мовчав, вагаючися. Святий же відповів йому: "Свідки сили Христа мого, що те, що Максентій-сотник говорить тобі, царю, правдою є, і добре я зробив, зруйнувавши богів твоїх: якщо-бо собі не змогли допомогти боги твої, коли руйнувалися, то як можуть тобі допомогу подати?" Ліциній же, таку святого Теодора відповідь чувши, став безголосий, наче онімів і втратив розум з великого горя, правицею підперши голову, сумував, нарікаючи і говорячи: "Горе мені, горе мені, що наруги зазнав, що кажу і що роблю, — не відаю. Цар цей наймогутніший прийшов до чоловіка цього пагубного, зібравши таку людей кількість, і осміяний є нині всіма ворожими полчищами, найбільше через те, що непереможних богів моїх окаянний цей зруйнував і роздав жебракам". Тоді сказав до святого: "Теодоре, чи це твоя відплата богам за дари, які ти від них прийняв? Чи цього я сподівався, коли шанував тебе? Чи для того, вставши, з Никомидії прийшов сюди до тебе, о зла і непреподобна голово? Воістину сином підступу ти є і лукавства мешканням всескверним, підступом мене зрушив, щоб я прийшов сюди, але, свідки мені сили великих богів моїх, що не стерплю тобі цього ані на добро тобі не буде починання це, о найбезсоромніший". Святий же відповідав йому: "Царю безумний, нащо лютуєш, поглянь сам і зрозумій силу богів твоїх: якщо вони справді богами є, то чому не змогли допомогти собі? Чому не розгнівалися на мене, коли розсікав їх, не послали вогню, щоб спалив мене, але, бездушними і недієвими речами будучи, піддалися січенню рукою людською, як золото і срібло? Ти, царю, гніваєшся і навіснієш, я ж насміхаюся з безумства твого. Ти лютуєш і хрипиш, я ж мужаюся і не зважаю на гнів твій. Ти опечалюєшся, я ж радію через загибель богів твоїх. Ти богоборствуєш, я ж богословлю. Ти ганиш Бога істинного, я ж хвалю Його піснями, ти кланяєшся богам мертвим, я ж поклоняюся Богові живому. Ти служиш Серапіюг нечистому, я ж служу пречистому і нескверному владиці моєму Христові, що сидить на чистих Серафимах. Ти вшановуєш мерзотного Аполона, я ж шаную Бога, що живе вічно. Ти — вежа тракійська, я ж князь римський, ти Ліциній — віятель, я ж Теодор — дар Божий, не гнівайся-бо, о царю, не лютуй: так чинячи, виявляєш внутрішню свою муку, на осла і мула подібний". Тоді Ліциній-цар ще більше розгнівався, звелів святого оголеного розтягнути на чотири боки й