Дамір - Iрина Давидова

— Збирай речі, — серйозно сказав я, тільки-но ми зайшли в квартиру Лі, куди приїхали відразу з аеропорту.

— В сенсі? Може, ти мені принесеш мої валізи з машини? А потім каву, — посміхнувшись на останній фразі, мала ласкаво пройшлася рукою по моїх грудях.

— Кава і все інше буде вдома.

— Де – вдома?

— Я забираю тебе до себе, — відповів буденним тоном, і, пройшовши до неї в спальню, поглядом пройшовся по тумбочках і ліжку.

— Що? Даміре, я не думаю, що це хороша ідея.

— Не думай. Мовчки збирайся і все.

— У мене немає зайвих валіз, — спробувала заперечити вона, але я лише посміхнувся і дістав з кишені куртки телефон.

— Це не проблема.

— Даміре! Мені потрібно займатися, щоб диплом отримати і продовжити працювати з твоїм замовленням.

— От і добре! Поки я буду на роботі, ти займаєшся справами, а ввечері ми зможемо бути разом.

— Ні. Я не переїду до тебе, — насупившись, відрубала Лія, і впевнено попрямувала в кухню.

— Чому?

Я не розумів її відмови, ми два тижні прекрасно жили удвох на віллі, і я не хотів залишати її одну – не тепер, коли нам так добре разом.

— Тому що у нас і так все дуже швидко відбулося. Це неправильно, — сумно промовила вона, і хотіла заварити нам кави, як раптом я перехопив її руки.

— Тобі голову наморозило поки з аеропорту виходила?

— Не розмовляй зі мною так! — крикнула вона, сердито свердлячи мене поглядом.

Я сказився через те, що Лія почала нести хе*ню, а тому, відпустивши її руки, намагаючись стримати свою злість, мовчки підійшов до вікна. Стиснувши кулаки, уперся ними в підвіконня і подивився на вулицю, в темряву. Зараз я не уявляв, як буду прокидатися один і не знати напевне, побачу її сьогодні чи ні. Ця дівчинка стала моїм повітрям, і я хотів бачити її в своєму будинку, хотів, щоб вона сміялася, коли ми будемо разом дивитися телевізор, і лаялася, коли я відволічу її від вечері і понесу в спальню займатися любов'ю. Просто хотів бачити її завжди поруч, веселою чи сумною, доброю чи злою, пристрасною або ласкавою. Будь-яку, головне — поруч.

— Чого ти боїшся? — строго запитав я, дивлячись у вікно на її відображення.

— Нічого я не боюся. Звідки ти взяв?

— Ліє, ще раз питаю, — обернувся і подивився прямо в карі очі, — чого ти боїшся?

І тут я помітив, що вона вся якось знітилася, і в красивих очах з'явилася смуток. Плечі опустилися, тіло обм'якло, і це дуже мені не сподобалося.

— Я боюся, що, коли ти награєшся — виставиш мене за двері, а я не зможу зібрати себе по частинах, не зможу заново ожити. Мені не потрібні недовідносини, розумієш? Я найбільше боюся душевного болю. А так, якщо ми будемо жити окремо, у мене є шанс несильно звикнути до тебе.

— Ти досі вважаєш, що я з тобою граю?

— Ні, я так не вважаю, Даміре.

— Тоді що? — не розумів, що вона хоче цим сказати, а тому, відштовхнувшись від підвіконня, повільно підійшов до Лії.

— Ми не підвладні своїм почуттям, Господи, — видихнула вона і я обійняв її, прекрасно усвідомлюючи, що їй складно.

— Ти тремтиш.

— Я не знаю, як сказати…

— Скажи, як відчуваєш.

— Як я відчуваю не можу сказати. Мені складно.

— Чому тобі складно?

— У тебе завжди були дівчата на одну ніч, — нарешті почала вона, але мені її хотілося покарати за цю розмову, — і те, що ти зі мною вже досить тривалий для тебе час, це трохи дивно. Можливо, ти не розумієш, що зараз відбувається, і я тобі набридну. Пристрасть зникне і ти захочеш чогось нового. Знаю, що зраджувати не будеш, просто виставиш мене і все — підеш далі своєю дорогою.

— Ти вважаєш мене виродком, який не може побудувати відносини?

— Я цього не казала. Просто не знаю, що ти відчуваєш.

— Я теж, Ліє, я теж не знаю, що відчуваю. Я не можу пояснити, що це таке, не можу сказати, як воно називається. Але я точно знаю, що у мене до тебе не тільки пристрасть. Якби я хотів тебе тільки тра*ати, то хрін би ми полетіли в Італію. А тепер збирай свої шмотки, а я поки кави приготую.

— Тебе не переконати? — піднявши на мене погляд, запитала вона і коли я заперечливо похитав головою, нарешті, злегка посміхнулася.

— Тільки не роби мені боляче, — попросила Лія, носиком уткнувшись мені в шию.

— Обіцяю.

Дивлячись на цю маленьку дівчинку в моїх руках, я не уявляв, як її можна образити, як можна завдати болю? Ні морально, ні фізично. Вона була настільки тендітна і ніжна, що мені просто хотілося завжди її захищати, а ще дарувати тепло і ніжність. Я буквально відчував, як вона потребувала цього, і не тому, що вона була слабкою — ні, просто такі дівчата, явно створені для того, щоб їх носили на руках.