Дамір - Iрина Давидова

- Оп! Встигла, - прошепотіла я, з легкістю видихаючи, коли опинилася всередині вагона.

А ось ще один мінус - їдеш, немов кілька в консервній банці, притискають тебе з усіх боків, наче іншого поїзда або вагона немає. Про те, щоб присісти, взагалі не йшлося, таке траплялося тут вкрай рідко, напевно, раз в сто років.

Нарешті, почувши назву своєї зупинки, я протиснулася до дверей, і вже через півхвилини з полегшенням видихнула, розуміючи, що на сьогодні марафон по заїзду в метро закінчено, і можна спокійно попрямувати в магазин.

Вечір пройшов в тихій обстановці. Повечерявши розігрітими в мікрохвильовці напівфабрикатами, я вляглася на диван, і насолоджувалася переглядом іноземної комедії. Зараз, як ніколи, хотілося розвантажити голову від проблем і просто подивитися в екран телевізора.

Зателефонувавши Русі, домовилася з нею відсвяткувати моє призначення завтра, в нічному клубі. На жаль, довго поговорити нам не вдалося, тому що до подруги ось-ось повинен був зайти її коханий Отелло.

Ранок суботи для мене почався практично о дванадцятій годині дня. Ледве продерши очі, я встала з ліжка і відправилася приводити себе в божеський вид. Поснідавши під монотонне бурчання телевізора, здзвонилася з мамою. Розмова з нею завжди вводила мене в зневіру, мама ніяк не вірила, що я зможу зачепитися в цьому місті. Вона невпинно повторювала мені з разу в раз, щоб після закінчення інституту я поверталася додому. Ось і сьогоднішня розмова не була винятком. У відповідь на розказану мною новину про прийом на роботу, мама лише гірко зітхнула, сказавши, що я досі літаю в хмарах. Вона придумала одразу кілька варіантів розвитку подій. І в кожному з них мене обманювали, кидали, або ще, чого гірше. Так, мама у мене - справжній «оптиміст».

Після розмови з нею, настрій мій трохи згас. А, кинувши погляд на настінний годинник, що показував вже другу годину дня, я і поготів засмутилася, тому що час невблаганно біг вперед. А я так хотіла сьогодні почистити пір'ячко перед клубом. Так що, не зволікаючи ні хвилини, я вирушила в душ. Насолодившись гарячими струменями води, вимила волосся, і вирішила, що зовсім не зашкодить зробити для волосся маску з реп'яхової олії. Я її частенько робила. Останнім часом, правда, через сильну завантаженість, закинула цю справу. Пора надолужувати. Нанесла на всю довжину масло, закрутила волосся, одягла косметичну шапочку і банний рушник і, накинувши махровий халат, вийшла у вітальню. Взявши з підвіконня дзеркало, сіла за письмовий стіл і взялася за процедуру, яку не любила найдужче - вищипування брів. Як же я не переношу біль, навіть найменший.

Через кілька хвилин старань, розчервоніле після ванної лице стало ще й мокрим від сліз. Але, ледве впоравшись з цією справою, я вирішила, що не завадило б ще нанести маску на обличчя.

Зайшовши у ванну, стоячи перед дзеркалом, нанесла на обличчя огидного болотного кольору суміш. Виробники клятвено запевняли, що до складу настільки чудодійного засобу входить неймовірно корисна глина з якогось там озера... А зовні, дана субстанція більше була схожа на екскременти. Але робити нічого. Краса вимагає жертв... Закрутивши кришку тюбика, не встигла я повернути його на місце, як на всю квартиру пролунав дзвінок по скайпу.

Хто це?

Вискочивши з ванної, на ходу запинаючи поли халата, я помчала до комп'ютера. На екрані висвітився нік Damir91. Дідька лисого! Це ж мій замовник! Неймовірно суворий старий друг Сергія Костянтиновича. Чому старий? Не знаю, поруч з лисим дідком-начальником уявлявся тільки такий друг - схожий на нього.

І що ж мені робити? Кинула переляканий погляд на настінний годинник - рівно п'ятнадцять. Пунктуальний, зараза!

Я почала нервово бігати по сторонам. Чорт, на голові рушник, обличчя кольору... дуже нехорошого кольору. Що ж мені робити? Змити не встигну. А не відповісти - власноруч підписати собі вирок. Через пару секунд гарячкових роздумів, до мене все ж прийшла геніальна ідея - вимкнути свою камеру і збрехати, що вона не працює.

Підбігши до столу і присівши на стілець перед ноутбуком, я натиснула на кнопку відключення відео і прийняла важливий дзвінок.

- Добрий день, - з динаміків пролунав красивий, оксамитовий голос з легкою хрипотою.

Я його ще навіть не бачу, а по тілу вже пішли мурашки. І коли це мені почали подобатися старі? Ідіотський зв'язок. На екрані зависло щось каламутне. Але коли, через пару секунд, зображення відновилося, я завмерла з відкритим ротом. З того боку екрану на мене дивилися великі темні очі. Погляд такий пекучий, гіпнотичний. Погляд, від якого кожен нерв на поверхні. Легка щетина на обличчі надавала чоловікові особливого шарму. І ніякий він не старий. Ніби щойно з журналу обкладинки GQ зійшов. Добре, що він мене не бачить, а то б точно подумав, що я божевільна.

- Добрий день, - промовила я сівшим голосом і, прочистивши горло, продовжила. - Дамір Тімурович, вибачте за технічні незручності, але я тільки зараз виявила, що веб-камера мого ноутбуку в неробочому стані.

Серце в грудях так голосно стукало! Здавалося, що зараз вискочить. Оглушливо голосно, до нудоти хвилююче.

- Я так розумію, Ви, - опустивши погляд вниз і прочитавши мої ініціали, знову підняв погляд до монітора, - Лія Олександрівна Снєгірьова?

- Так, я дизайнер, і буду працювати над Вашим замовленням, - випалила на одному диханні, і завмерла. Дамір Тімурович, кивнувши, знову опустив погляд і зробив кілька записів у щоденнику.

Раптово з боку коридору пролунала гучна мелодія мого мобільника. Чорт забирай, як невчасно! Від хвилювання я підстрибнула на місці і ледь не впала зі стільця, зачепивши при цьому клавіатуру ноутбука. Слава Богу, зв'язок не перервався, і я не зганьбилася, приземлившись з гучним стуком на підлогу. І, спасибі, Господи, телефон швидко замовк.

Влаштувавшись назад на стілець, підняла очі до монітора, і відчула, як з-під шапочки по лобі потекла цівка олії. Дамір Тімурович же все ще щось записував у щоденник.