Дамір - Iрина Давидова

- Ти його знаєш?

- Звичайно, - усміхнулася вона. - Він наш постійний клієнт, Свєтка завжди з ним працювала. Поки вона трудилася над його проектами, скидалася на привида. Мужик з неї всі соки витягав. Прискіпливий такий...

- Схоже, я попала... - протягнула я приречено.

- Ні-ні. Я не хотіла тебе налякати. Просто будь готова, що клієнт непростий. Давай краще пригощу тебе чашкою кави, - піднявшись зі стільця, Інга підійшла до невеликої шафки і, відкривши дверцята, дістала дві чашки.

- Дві ложки цукру? - посміхнувшись, запитала дівчина.

- Ти ж знаєш, - посміхнулася у відповідь, відчуваючи, як потихеньку відпускає хвилювання.

До слова, Інга була непоганою дівчиною, і привертала до себе, тому було іноді приємно посидіти в її компанії і поговорити на різні теми. І зараз, вирішивши, що кілька хвилин відпочинку мені не завадять, я влаштувалася в м'якому кріслі і, прикривши очі, зробила ковток улюбленого напою.

- Інга, ти знаєш, як вселити в мене впевненість, - промовила я, піднімаючи очі на дівчину. Інга присіла поряд зі мною і теж зробила кілька ковтків кави.

- Ти сильна дівчина і розумна. Тому я тут ні до чого, - відповіла вона і посміхнулася.

- Інга, принеси мені документи по галереї, - раптово почули сердитий голос Сергія, який пролунав із селектора.

- Уже несу, Сергію Костянтиновичу, - відповіла дівчина, схаменувшись і натиснувши на кнопку.

- Біжи-біжи, трудяга, - поставивши чашку на її стіл, я взяла в руки документи замовника і піднялася з крісла. Інга судорожно почала перебирати папки на своєму столі.

- Ліє, прости, ти ж його знаєш, - піднявши на мене очі, потиснула вона плечима.

- Працюй, я зайду ближче до обіду, - підморгнула їй і відправилася до свого кабінету.

***

Як то кажуть, не такий страшний чорт, як його малюють. Довго я збиралася з духом, перед тим як зателефонувати пану Байєру. Тільки все пройшло просто чудово. Трубку підняла добродушна дівчина, представившись його секретарем. Після того, як я виклала їй своє питання, вона пообіцяла уточнити час і місце зустрічі з паном Байєром і передзвонити мені. А через двадцять хвилин Галина повідомила мені, що Дамір Тімурович просив зв'язатися з ним по скайпу завтра о п'ятнадцятій годині. Подякувавши дівчині, я поклала трубку й зітхнула з полегшенням.

Решта дня пройшла спокійно. Після обіду довгий час мені довелося провести у відділі кадрів. Заява про прийом на роботу, анкета, автобіографія, потрібно було заповнити величезну кількість документів. У мене навіть виникло таке відчуття, що влаштовувалася я не в комерційну організацію, а в одну з секретних служб нашої країни.

Звільнилася я тільки ввечері. Повернувшись до кабінету, забрала свою сумочку і з прекрасним настроєм вирушила додому, думаючи про те, що потрібно подзвонити подрузі і поділитися з нею радістю.

- Алло, Руська, привіт, у мене приголомшлива новина, - щасливо мовила я, топаючи по скверу до метро.

- Привіт, подруго, - схлипнувши, відповіла Руслана, і я одразу ж напружилася, намагаючись зрозуміти, почулося мені чи ні.

- Оу, люба, а чого сталося? Знову з Женькою посварилися?

- Так, дістав він мене вже, сил моїх більше немає, - істерично прокричала подруга, та так, що мені довелося відсунути трубку від вуха.

- О! Потрібно розвіятися. Та й привід є. Як щодо клубу, рідна?

- Сьогодні не можу, - схлипнула вона, а потім, притишивши голос, додала: - Давай завтра. Мій якраз поїде, а інакше він сьогодні мене до ручки доведе.

- Домовилися. Завтра. Заодно Євгену кістки перемиємо.

- Угу. Ну, а що в тебе за радість така? - трохи заспокоївшись, поцікавилася Руслана, чмихаючи носом.

- А мене взяли на роботу, - проспівала я, зупиняючись біля входу в метро, ​​прекрасно знаючи, що під землею не буде зв'язку.

- Та ти що? Ого, вітаю, люба моя! - щасливо заверещала Руська, а я полегшено зітхнула, що змогла хоч трохи розвеселити подругу, адже знала - вона порадіє за мене від щирого серця.

- Дякую, Руська. Загалом, так, завтра йдемо запалювати, а сьогодні, прошу тебе, не вішай носа.

- Ой, та ну його, - відмахнулася дівчина, і я уявила, як Руслана, махає рукою.

- Ось так-то, а то знайшла, через кого побиватися.

- Ти ж знаєш, як я його люблю, - приречено прошепотіла Руслана, і мені так захотілося її обійняти, заспокоїти. Як шкода, що я була зараз не поруч.

- Знаю, хоч і не розумію. Так, рідна моя, мені потрібно спускатися в підземку. Я тебе дуже люблю, і скоро наберу, не сумуй, добре?

- Гаразд.

- Цілую. Бувай, - попрощалася я і, заховавши телефон, спустилася в метро, ​​мріючи швидше дістатися до будинку.

З Русланою ми дружили давно, ще зі школи. Вона вчилася в паралельному класі. І одного разу, поспілкувавшись з нею, ми більше не розлучалися. У нас завжди були спільні інтереси, і різні смаки у виборі хлопців, що, до слова, не могло не радувати. З Женькою вони познайомилися в універі, і можна сміливо сказати, що у них любов з першого погляду, яка триває вже п'ять років. Єдине, що затьмарювало їхні стосунки, хлопець жахливо ревнував, та так, що навіть я розуміла, що це зайве. То вже було занадто. А ось Руслані хочеться вже сім'ї і дітей, але коханий не поспішав кликати її заміж, пояснюючи все тим, що він ще не заробив на красиве весілля, якого його королева буквально потребувала. Тільки ось сама королева і весілля не хотіла, правду кажучи, їй би тільки дочекатися тихого сімейного щастя без ревнощів і скандалів, та маленького блакитноокого малюка, який був би схожий на Женьку. Ось і все, що потрібно нормальній жінці. Мда, мабуть, я поки була ненормальною.

Виринувши зі своїх думок, зрозуміла, що ніколи не любила метро. У мене є фобія щодо того, що я можу не встигнути заскочити в вагон, і мене защемить між дверима. Але був і плюс в поїздках під землею. Дістатися можна було дуже швидко. Без пробок і зайвих зупинок, тому я користувалась саме цим транспортом. Але, Господи, як же страшно.