Дамір - Iрина Давидова

Не знаю, як стрималася, і не нагрубила йому – всередині палала справжня пожежа. Образа і злість змішалися в одне ціле. Я ніколи не любила такий тип чоловіків – пихатих бовдурів. А Дамір саме таким і був. Варто було тільки поглянути на нього, і ставало відразу зрозуміло, що люди довкола були для нього всього лише пішаками. Дрібними і нікчемними.

Поруч з ним, знаходячись в найкращій своїй формі, я відчувала себе селюком... А зараз хотілося крізь землю провалитися, тільки б не бачити його нахабного погляду.

Навіщо він так вчинив? Чому нічого не сказав? Адже я не клоун, щоб веселити чоловіків, я звичайна дівчина зі своїми бажаннями, і прояви він тоді краплю поваги, я б зовсім інакше зараз реагувала на нього. Але, на жаль, він змовчав про мою ганьбу, і тепер я не розуміла, як мені поводитися. Сяк-так спробувала взяти себе в руки й, натягнувши на обличчя привітну посмішку, гордо підняла голову і пройшла до нашого столика, за яким, до слова, я побачила генерального директора «First STUDIOS». Кирила Тімуровича бачила всього лише один раз, в перший день своєї практики. Зібравши всіх практикантів, він влаштував щось на зразок вступної лекції, на якій розповів нам про специфіку роботи його компанії та про те, наскільки великий конкурс у них на вакантні посади. Ще тоді, при першій зустрічі, він справив на мене враження приємного і привабливого чоловіка. Зеленоокий брюнет невисокого зросту, спортивної статури й з відмінним смаком в одязі. Попри юний вік для такої високої посади, а йому було всього тридцять три, Кирило Тімурович був чудовим управлінцем.

— Добрий день, Кириле Тімуровичу, — ледве дихаючи від хвилювання, привіталася я з директором.

— Добрий день, Ліє...

— Олександрівна, — підказала я, сідаючи на стілець навпроти нього.

Дамір влаштувався ліворуч від мене. Спокійно відкинувся на спинку стільця і ​​з неприхованим задоволенням продовжував бентежити мене своїм пильним поглядом. Я щосили намагалася ігнорувати його і не піддаватися паніці.

— Кириле Тімуровичу, вибачте, я не знала, що ви будете присутні на зустрічі. Річ у тому, що Сергій Костянтинович не повідомив мене, — мовила я, все ще перебуваючи в легкому шоці від того, що моя дебютна зустріч з клієнтом пройде під наглядом вищого керівництва.

— Нічого страшного, Ліє Олександрівно, я і не повинен був бути тут присутнім, випадково опинився в цьому місці й, побачивши тут Даміра Тімуровича, не зміг піти, не поспілкувавшись, — з незмінно теплою посмішкою на губах відповів начальник, і одночасно з цим жестом руки покликав офіціанта.

— Ліє Олександрівно, що Ви будете?

— Я не голодна, хіба що чашечку карамельного лате, — знизавши плечима, послала начальнику збентежену посмішку. Не могла я нічого з собою вдіяти, вся тремтіла від незрозумілого хвилювання.

— Чашечку лате і два еспресо, — Кирило озвучив замовлення офіціантові.

А я, кинувши мимохідь погляд на Даміра, вмить почервоніла й стрімко відвела очі. Він, як і раніше, дивився на мене, і погляд такий — оголюється кожен нерв.

— Перейдімо до справи, — раптово лунає глибокий голос Даміра. — Ліє Олександрівно, я хотів би поглянути на Ваше портфоліо.

Від того, як він промовив моє ім'я, з яким почуттям, я відчула по тілу мільйон мурашок, а тому, моргнувши, поспішила відповісти:

— Так, звичайно, — взявши з краю столу папку, передала її в руки Даміру.

Гарячі пальці чоловіки торкнулися моїх крижаних, і я поспішила відсмикнути руку, перелякана і схвильована тим, наскільки гостро відчула його дотик. Дамір же на вигляд здавався абсолютно спокійним і байдужим. Відкривши папку, він кілька хвилин задумливо вивчав її вміст.

— Ваша кава, — раптово переді мною з'явилася рука офіціанта, я здригнулася від несподіванки, але сподівалася, що мій миттєвий переляк ніхто не помітив.

— Дякую, — сказала я і, взявши в руки чашку з напоєм, вдихнула його аромат.

На мить заплющила очі від насолоди, все-таки кава для мене — найкращі ліки. Абсолютно від усього – чи то душевний біль, чи то хвилювання, як зараз. Зробивши невеличкий ковток, поставила чашку на стіл і, піднявши очі, побачила, що погляди обох чоловіків спрямовані на мене.

— Вибачте, просто дуже люблю каву, — прочистив горло, спробувала вгамувати хвилювання, що почало мене охоплювати.

— Кириле, як ти до сьогоднішнього дня ховав настільки талановитого дизайнера? — звернувся Дамір до Кирила Тімуровича, закривши моє портфоліо і недбало відкинувши його на стіл. Вся його поза так і кричала про те, що чоловік відчуває себе господарем становища і прекрасно усвідомлює свою перевагу.

— Лія Олександрівна у нас нова, але ... — зробивши невелику паузу, Кирило Тімурович окинув мене поглядом, — вбила з першого погляду своєю працьовитістю й талантом.

— Я дивлюся, Лія Олександрівна на всіх з першого погляду справляє сильне враження, — задумливо мовив Дамір з єхидною посмішкою, а я, вкотре за цей вечір, готова була крізь землю провалитися.

— Даміре Тімуровичу, якщо Вас задовольнили мої роботи, можемо ми перейти до обговорення питання, щодо якого ми й зібралися? — мій тон був холодним і байдужим.