Я обираю бути твоєю - Ольга Островська

– Я не люблю надто прості завдання, Соломіє, – приголомшує мене раптовим зізнанням чоловік. – Випереджаючи твої підозри, запевняю, що зараз я не читаю твої думки. Ти надто красномовно на мене дивишся. – І поки я переварюю це зауваження, змінює тему: − Мені пора йти. Скоро сюди за тобою прийде Жозелін. Їй можеш довіряти... майже як мені. І сміливо розпитувати про наш світ. Вона тобі все розповість.

Промовивши це, він чомусь продовжує і далі схилятися до мене. І руки, як і раніше, тримає. Гладить великими пальцями мої зап'ястя, дивиться задумливо. Занадто близько. Занадто інтимно для вчорашнього незнайомця. І в чорних очах тліє вогник, від якого в мені щось солодко тремтить. Знову.

Мені боятися? І кого більше? Його, чи себе?

– До зустрічі, Соломіє, – прощається Рок, нарешті відсунувшись. Підіймається на ноги.

І йде, залишаючи мене в ще більшій розгубленості, ніж я була до нашої розмови. Якось так вийшло, що отримані відповіді породили ще більше запитань. І ця його дивна поведінка. Ну не могла ж я його привабити, як жінка? Чи могла?