Вітер у моїх руках - Христина Лі Герман

    Саме тому, того дня сталася і третя річ. Спочатку гаряча вода обпекла пальці, слідом холодний душ викликав порожнечу і злість, а тепер ртуть. Саме вона, подібно до отрути люті побігла по венах, пожираючи зсередини. 

    П'ять років! П'ять років мого життя пройшли повз, і заради кого?

    — Я згодна! — кивнувши і упевнено відповівши, викликала подив на його обличчі. Мабуть чекав, що прохати, як ганчірка, стану. Ну, вже ні! — Тобі дійсно потрібний відпочинок, Євгеніє Борисовичу. 

    Діставши стільниковий, я відкрила "ватс" і чат з Людою. Саме в нього півроку тому прилетіли знімки мого чоловіка, що пристрасно впився в губи якійсь шльондрі, коло універу, де він працює.

    — Важко трахати двох одночасно. Я все розумію. Ти просто стомився!!

    — Що? Ти що несеш, Катю?! 

    Женя схопився, але кинувши погляд на фото, яке я йому показала, вилаявшись, відвернувся і стиснув руки в кулаки. 

    Значить, правда. Він з нею спить.

    — І давно... ти знаєш? — Женя все-таки підвів погляд, а у мене в очах сльози стояли. 

    Так і роздирало в грудях бажання заволати і прикласти його чимось! Взагалі вбити до біса за те, що дозволила собі так принизитися перед ним! 

    — Півроку, — прошепотіла грубим, але рівним голосом, сховавши телефон назад в кишеню байки, в якій через півгодини винесу сміття. 

    Яка іронія...

    — Чому не сказала нічого відразу? — Женя сів назад за стіл, як старий дід. 

    Мабуть вирішив зайняти позицію жертви. "Це не я її трахав, це вона мені по яснах їздила".

    — Про те, що мужчини — полігамна наволоч, мені ще мама в підлітковому віці пояснила. Тому ти отримав в подарунок незайману дурепу, що свято вірила в любов. Але мабуть, прийшов час покласти край цим стосункам і дати тобі відпочити. Назавжди! Це на користь! У тебе більше сил на іншу пасію з'явиться! 

    Він нічого не відповідав, не говорив, а просто дивився перед собою в одну точку. Та і що тут скажеш? Я ж дурна, думала це інтрижка на один вечір. Але судячи з його сьогоднішньої реакції, він цю хвойду і далі трахає у мене за спиною. 

    Тому... Можливо, тому що і сама вже не відчувала до цієї людини нічого, я не пролила ні єдиної сльози. Не було істерик і трагічних депресій. 

    Навіщо? Я розчарувалася у всьому, що було пов'язано з чоловіками.

    Виявляється мені стало нудно з цією людиною, і навіть страшно уявити що було б, одружися ми. Адже колись сильне почуття, яке, напевно, досі так і шкребло в грудях, стало звичайнісінькою звичкою. Не перетекло в теплий спокій, не стало повільною ніжністю, а просто скотилося до: треба, звично, так завжди, так має бути.

    Це ширма особистого життя, і мені вона набридла. Мені двадцять шість. Чому ж я стала схожа на самотню стару, яка вже пройшла усі віхи сімейки? 

    Не хочу! І більше так не принижуватиму себе! Ні за що!

    Мабуть, тому все змінилося відразу. Говорять, у Всесвіту свої закони, свої правила і свої задуми. Але нас майже вісім мільярдів... Невже наш Чумацький Шлях вирішив помітити і мене?

    ***

   — Міс? — я здригнулася, а витягнувши навушники з вух, обернулася. 

    До мене нахилилася усміхнена стюардеса і вказала на ремінь безпеки, Вона м'яко кивнула і звернулася англійською: 

    — Будь ласка, пристебніться. Ми заходимо на посадку. 

    Тільки зараз зрозуміла, що прилетіла у Штати. В цей момент до мене, нарешті, дійшло, що я настільки далеко від домівки. 

    — Спасибі! — тихо відповівши, я посміхнулася і почала нервово шукати кінець пояса. 

    Я так хаотично шарила по простору між сидіннями, що напоролася на сусіда. Від дотику до незнайомця, відчула гострий укол тремтіння, а піднявши погляд, в подиві втупилася на кінець свого ременя. Він був у руці сусіда, яким виявився молодий чоловік. 

    — Ось! Це ваше, — він зняв дивну чорну пов'язку з обличчя, і посміхаючись, знову протягнув ремінь. 

    За дванадцять годин перельоту з Києва, я навіть не спромоглася звернути увагу на те, хто сидів поруч. А все через дегенерата, який перевернув моє життя так, що я періодично опускалися до відвертих прокльонів. Лаялася, а потім закривалася і не помічала того, що відбувається навкруги. 

    — Спасибі! — ввічливо подякувавши, я забрала ремінь, а незнайомець дивно вклонившись, обернувся до ілюмінатора. 

    Оглянувши його уважніше, я, нарешті, помітила незвичайну зовнішність молодика. 

    Дивний. Очі косоокі і мигдалеподібні, але величезні і такі, ніби горять зсередини. Як у кота, який дивиться вночі з-за рогу.

    Звернувши увагу на краєвид з ілюмінатора, я втратила інтерес до хлопця майже відразу. Адже навпроти, у вузькому і крихітному віконці горіли вогні величезного міста. Вони зачаровували, а вдалині виднілася його найвища споруда. Колись Статуя Свободи зустрічала мореплавців біля берегів Атлантики, заявляючи всім виглядом про те, що це країна вільних людей. 

    Несподівано мій сусід різко і холодно буркнув на незнайомій мові, а слідом і зовсім закрив ілюмінатор. Насупившись, я оглянула його, як ненормального. Очевидно, він не в ладах з головою. Проте йому явно все здавалося фіолетовим. Хлопець і не звернув увагу на мій яскравий мовчазний протест, натомість абсолютно відсторонено вставивши у вуха навушники.  

    Ще один агнець Господній і вінець всього сущого!

    Спостерігаючи за тим, як сусід відкинувся на спинку крісла і закрив очі, я з деяким побоюванням застебнула ремінь безпеки, відігнавши деталі дивного знайомства.

    Якийсь занадто агресивний тип.

    Запальний і дивний, він вкарбувався в пам'ять, як зарубка. 

    Чи могла я знати, що це не остання зустріч з цією людиною, і що Америка змінить моє життя назавжди?