Вітер у моїх руках - Христина Лі Герман

    Потрапивши у кінці холу в широкий коридор, швидко відшукала кабінет приймальні ректорату. В ньому мене зустріла усміхнена жінка середнього віку в кремовій блузі і, звичайно ж, з посмішкою на обличчі. 

     — Міс Шевченко! Ласкаво просимо!

    — Добрий ранок! Дякую! — відповіла і боязко підійшла ближче до столу. 

    — Проходьте! Містер Сімонс зараз на науковій раді колегії, тому ви зустрінетеся з ним пізніше. Мене звуть Моллі Андерсон. Можна просто Моллі. 

    — Дуже приємно, Моллі, — я кивнула, і відразу ж потрапила у вир пояснень милої жінки.

    Вона швидко перейшла до справи, проглянула мої документи, пояснила перші деталі роботи, і навіть вручила карту кампусу і території коледжу. 

    — Ось! Це ваш графік на подальший тиждень, — Моллі протягнула останню теку, яку я негайно розкрила і вчиталася у вміст. 

    — А це документи на вступ в інтернатуру Центрального госпіталю, — продовжила жінка, а я підняла здивований погляд. — Ви читатимете лекції і паралельно проходитиме практику в операційній невідкладної допомоги.

    Як невідкладної? 

    — Ам... — я повернулася поглядом до документів і вирішила уточнити. — Муніципальна лікарня? Ви впевнені? Мені говорили, що це буде дитяче хірургічне відділення. 

    Моллі вловила розгубленість в моєму голосі і спохмурніла. Стало ясно, що жінці і самій не приємний такий факт обману. Вона стиснула губи, але все-таки з побоюванням відповіла:

    — Річ у тім, що ми розраховували на двох практикантів з вашого інституту. Окрім іншого, містер Сімонс чекав досвідчених і... Заради Бога, ви вже пробачте. Але він чекав дипломованих кандидатів наук. Проте ваше керівництво не вирішило за потрібне виконати цю умову. Тому, міс Шевченко, мені шкода, але фінансування програми скорочене на половину.

    — І тому я живу в кампусі і ділю кімнату, як студент? — я склала руки на грудях і спохмурніла.

    Значить, ось вона — причина всьому. Я стиснула щелепу, а обурення підібралося прямо до горла. Я поклала на розробку протеза два роки свого життя! Але кому це цікаво, поки у мене не було в кишені наукового ступеня?  

    — І не лише, — нарешті, відповіла жінка, але раптом винувато посміхнулася, і додала: — Пробачте, але це вирішує не коледж. Цими питаннями займається міністерство Штату і конгресмен Вайс з верхньої палати. Це дуже серйозно, оскільки нам доводиться платити податок за роботу з вами. Зрозумійте, рішення приймав не містер Сімонс. Він лише просив покласти усю провину за незручність на, нібито, його рішення. 

    — Все гаразд. Я можу і потерпіти.

    Помітивши щирість в словах жінки, я не наважилася опиратися такому стану речей. Тим більше, окрім безкоштовного проживання, американська сторона зобов'язалася виплачувати мені не маленьку стипендію. Заради таких грошей можна і закрити очі на незручності. 

    — Вам не подобається кампус і наші студенти?  

     Напевне, моє відношення до цього питання читалося прямо на обличчі.

    — Що ви? Все гаразд. Просто я не була готова до подібних змін в умовах практики, — заспокоївшись остаточно, я зібрала теки і відкрито посміхнулася. 

    — Приємно чути, що ви не розчаровані. Що ж! Тоді вам, напевно, буде цікаво подивитися на те, як проходять лекції.

    Моллі піднялася і підійшла до металевого сейфа. Хоча він і виглядав на зразок тих, які стояли у нас, але все-таки грав роль не просто елемента інтер'єру. Діставши з нього пластиковий бедж, жінка закрила масивні металеві дверці і повернулася до мене. 

    Про чіповані беджі я вже чула. З допомогою такого викладач міг потрапити в закриті секції старовинної бібліотеки, пройти в приміщення, які закриті для студентів, і навіть, отримати доступ в лабораторії, куди був лише спецдопуск.

    — Спасибі! — подякувала Моллі і забрала з її рук бедж. 

    Кинувши погляд на годинник, пригадала розклад і вирішила шукати потрібну аудиторію. Проте Моллі поспішила мене заспокоїти. 

    — Вас проведуть! — вона махнула в бік дверей, і я обернулася.

     Позаду стояв молодий брюнет у бордовій сорочці і чорній краватці в тон штаням. Потрібно визнати, його зовнішній вигляд дуже непогано виглядав на підтягнутій статурі чоловіка. 

    — Професор Джейс Медсон, міс! Я ваш гід і викладач практичної психології в цьому святому місці, — чоловік посміхнувся і, на мій подив, відкрито підморгнув Моллі. 

    — Джейсе! — жінка занадто слабо і награно пристидила чоловіка, потім й зовсім всміхнувшись і кивнувши грайливо у відповідь. 

    — Мовчу, Моллі! Ми вже йдемо, — Джейс відкрив двері і жестом запросив йти за ним.  

    Приховавши хвилювання, я міцніше прихопила теки і стиснула бедж в руці. Від чоловіка не сховався мій стан, але він промовчав і тактовно попустив вперед. Проте, як тільки ми опинилися в холі, він наважився зав'язати розмову першим. 

    — Так ви з України, Кетрін?

    — Так, — відповіла і посміхнулася, помітивши, як Джейс, якось навіть жадібно, оглянув моє обличчя. 

    — Звідки саме?

    — З Києва, — перехопивши теки в руках, дивилася кули завгодно, тільки не на нового знайомого. 

    Від подібної пильної уваги, спітніли навіть руки. І це не метафоричне сприйняття. Джейс дійсно давив. Усім виглядом, цей чоловік демонстрував, що вміє дивитися на жінку, і не збирається упускати такої можливості в спілкуванні зі мною. 

    Та що за біс! Спершу напівголий Лео, а тепер самовпевнений самець. А далі хто? Мільярдер з пропозицією спробувати коктейль "Прощавай молодість"?

    — Зі столиці, значить. Я не бував там, але мій однокурсник переїхав до вас рік тому і почав практику. Ваші зірки добре платять психологам і психотерапевтам, які знають свою справу.

    Поза сумнівом, скоро психотерапія знадобиться мені! Я глибше вдихнула і спробувала розслабитися. Ми вийшли з холу у вестибюль так швидко, що я упустила цей момент із виду. Тут яскраво світило сонце з вікон під стелею, і виявилося майже порожньо.