Вітер у моїх руках - Христина Лі Герман

    Це вже нахабство! Ну і... пройдисвіт!

    — Я не мон шері, а Кетрін. І взагалі, відпусти мою ногу, поки твоя дівчина не вийшла з душу. Може зрозуміти неправильно! — закінчивши, знала, що вклала в слова надто багато злості. 

    Здається, саме такі ігри Лео і подобалися. Він повільно примружився і стиснув ногу сильніше. Теоретично, я могла пхнути його. Але привід? Не розпускати ж руки відразу після знайомства?

    У розгубленості і люті, я продовжувала стояти і червоніти, як стиглий томат. 

    — Роуз не моя дівчина, — майже пошепки і вкрадливо вимовив Леонард, легко відпустив мою ногу, але не встав. Він зухвало посміхнувся і продовжив: — Я просто трахаю її. 

    Почути подібне з вуст незнайомого чоловіка, майже те саме, що прийняти холодний душ. У тій реальності, де багато років мешкала моя свідомість, такі розмови не велися від слова "ніколи". Можливо, в якихось вологих фантазіях я і чекала подібної відвертості і зухвалості від чоловічої статі, але в реальності ефект виглядав протилежно. Краще б це так і залишилося фантазіями на ніч!

    Проявляти розбещеність та інфантильність не хотілося. Я могла б послати його і на хрін. Але існувала висока вірогідність, що відправлений по не друкарському маршруту, хлопець, міг змінити пункт призначення і потрапити в мою аудиторію. 

    Довелося вдатися до уявної холодної зарозумілості. Актриса, правда, з мене паршива.

    — Чудово! Думаю, на цьому мене більше нічого не цікавить, хоча і не хвилювало зовсім.

    Безпомилково вловивши м'яч на моїй половині поля, Лео розплився в хижій посмішці. Своїм виразом обличчя він нагадав Грінча, який вкрав Різдво. Уловивши дику аналогію, ледве стримала смішок.

    У той момент, коли градус напруги досяг майже піку, а погляд хлопця став загадковішим, з дверей показалася юна оперна співачка. Вірніше, моя нова знайома і сусідка Роуз. Оцінивши її вигляд, стало ясно, що Лео попрацював над її голосовими зв'язками з повною віддачею справі. 

    Помітивши німу сцену у вітальні, дівчина окинула нас холодним поглядом, особливу увагу приділивши позі свого учителя по вокалу. Мабуть, їй дуже не сподобалося, що тепер і я була знайома з домашнім вихованцем на грудях її хлопця. Осягнувши всю тупість ситуації, Леонард підскочив з підлоги, а я втратила інтерес до чергового полігамного самця. 

    Однієї рокової помилки вистачило. Я упевнено пішла у бік відкритих дверей ванної кімнати, а порівнявшись з Роуз, не менш холодно посміхнулася і привіталася:

    — Hі! *(Привіт!) — спершу англійською, але не забувши скористатися ситуацією і перейти на рідну. — Ставлю сотку, що вони почнуть нове коло гріхопадіння прямо на підлозі. Мабуть, для цього прибирання і затіяли.

    — Непристойно говорити на мові, якої ніхто не знає! 

     Роуз кинула цим мені в спину, чим поставила безперечний хрест на наших взаємовідносинах. 

    Нам точно краще триматися чимдалі одна від одної. Тим більше, коли ця краля вирішила заговорити про пристойність. До речі, сама дівчина вийшла з ванної кімнати в стрингах і в ганчірці, яка ледве прикрила її принади вельми округлої форми. 

    Проаналізувавши власні висновки, поставила діагноз: я сноб, і це невиліковно. 

    — Пардон, мон шері! — підколола і беззлобно посміхнулася дівчині, але все ж таки продовжила знову рідною: — Починай вчити ще щось, крім вокалу, — вловивши зневажливий погляд Роуз, я скисла зовсім і закрила за собою двері, притулившись до них спиною.

     — Спокійно, Катю! Просто це треба прийняти і зрозуміти! Не звертати уваги і насолоджуватися іншим! Скоро ти побачиш живцем відділення хірургії і універ, про який деякі мріють.

    Повернувши позитивний настрій, я бадьоро вискочила з ванної кімнати через декілька хвилин. На щастя, у вітальні вже нікого не було, проте за однією з дверей чулися явні звуки метушні і різких перешіптувань. 

    Махнувши на все рукою, я повернулася до кімнати, щоб переодягнутися в заздалегідь підготовлений діловий костюм. Оцінивши зовнішній вигляд, поправила поспішно зроблений макіяж і розпушила пасма волосся. 

    Мабуть, мій настрій, допоміг не помічати власної розгубленості. Вже за дві години, поправляючи на ходу жахливо незручну спідницю "олівець", я входила в адміністративну будівлю коледжу практичної хірургії. Він заснований на базі Колумбійського університету, і щороку приймав не менше двох тисяч нових абітурієнтів. 

    П'ятиповерхова цегляна споруда на закритій території, серед інших корпусів, виглядала в усіх традиціях колоніального стилю, з красивими дерев'яними віконницями і старими фресками на фасаді. Ліворуч майорів американський прапор, а праворуч стяг штату. Побігши сходами вгору, я посміхнулася дівчатам біля дверей і прошмигнула всередину. Очікуючи побачити звичний вестибюль, пригальмувала і окинула поглядом старовинний хол з величезною люстрою під стелею і сходами з трьох сторін від входу, виконаними з дерева.

    Зараз, мабуть, тільки почалися заняття, а тому повз мене швидко і шумно проходили зграйки студентів. Молоді люди, різних національностей, виглядали, як десятки яскравих і різних кольорів. Вони посміхалися так відкрито і легко, що викликали новий, справжній укол усвідомлення — це зовсім інший світ. 

    Люди навкруги випромінювали позитив явно, виглядали безтурботно і так щасливо, ніби в їх житті немає жодних проблем. Побачивши таке, важко пояснити емоції, це потрібно відчути, усвідомити, і нарешті, зрозуміти. 

    Зробивши ще декілька кроків, можливо виглядала, як дикунка, але не змогла відірвати погляд від викладеного мармуровою мозаїкою герба Штатів. Підлога була начищена настільки ретельно, що в ній відбивалися вогні люстри над головою. 

    Це музей, а не корпус. 

    У ейфорії від побаченого, мене поступово покидав осад першого враження від США. 

    Особливо, це вплинуло на сприйняття нових знайомств. Тут точно не повинно бути напівголих дівиць і хлопців.