Покохай мене - Юлія Бонд

Сьогодні я останньою йду з роботи. Засидівшись за обробкою весілля, потираю рукою втомлені очі. Запізно розумію, краще б я цього не робила – тільки туш розмазала.

У чашці холодна кава. Я п'ю її дрібними ковтками, обмірковуючи завтрашній день. Треба приїхати раніше і все-таки завершити обробку цього весілля, терміни починають підтискати.

Вирубую комп'ютер. Гашу у всій фотостудії світло. Коли виходжу надвір, то помічаю включені ліхтарі. Давно я так допізна не засиджувалася.

Пораюсь із замком на вхідних дверях.

– Та чорт тебе забирай! Як ти мене вже дістав, – злюся, коли не виходить нормально провернути ключ у замку.

– Сподіваюся, це ти зараз не про мене?

За спиною чується легкий смішок.

Обернувшись, дивлюся на Сашка. Театрально хапаюся за серце. Я реально злякалася.

– О мій бог, можна не підкрадатись так тихо?

– Хм, богом мене ще не називали, – усміхається друг, а я легенько штовхаю його в плече, мовляв, годі приколюватись. Нехай краще допоможе закрити замок, раз він якимось чудовим чином опинився тут, під моєю фотостудією о дев'ятій годині вечора.

Саша допомагає впоратися із замком і вручає мені ключ. Сховавши ключ у задню кишеню рюкзака, задираю голову, щоб подивитися на друга. Він високий, я ледве дістаю маківкою до його плеча.

– Чи не боїшся так пізно повертатися додому? – Запитує Саша, і я хитаю головою.

– Не боюся. Що зі мною станеться?

– Раптом украдуть.

Сміюся.

– Моїй мамі тільки на радість. Спить і бачить, як скоріше позбутися мене.

– Зятя шукаєте?

– Мама таки не втрачає надії.

– А ти? – Сашко дивиться на мене задумливо, щось здається, він зараз цілком серйозно пробиває мої плани.

– Так далеко я не планувала.

– Отже, живеш одним днем?

– Інакше не виходить. До біса ці плани. Поки ти їх будуєш, життя проходить повз тебе. Ні, так мені не подобається. Я все хочу тут і зараз.

– Дивна ти, – посміхається Саша. – Додому провести?

– Проведи, – відповідаю не замислюючись.

Сашко приводить мене до майданчика, де припарковані машини й серед них стоїть просто нереально крутий мотоцикл. У мене аж слини течуть від одного погляду.

Наближаючись до майданчика, питаю у друга:

– Яка з цих карет твоя? – Киваю на машину і тут же додаю: – Ні, не кажи. Я спробую вгадати.

– Ну давай. Спробуй.

Засунувши руки в кишені джинсів, Саша з цікавістю спостерігає за моїм поглядом. Я оцінюю кожну тачку:

– Мерседес бізнес-класу. Це не про тебе.

– Чому?

– На такому їздять офісні черв'яки, щоб жопі було комфортно, кондиціонер і таке інше. Ауді сімку відкидаємо з тієї ж причини. Хм, у нас залишається Камрі та БМВ.

– Підказати? – пропонує Саша.

– Ні. Мені треба подумати. Гм… Камрі надто просто для такого, як ти. Там також комфорт. Ти любиш швидкість та свободу. БМВ?

– Тримай, – Саша простягає мені ключі з чорним брелоком. – На кнопочку ось цю натисни.

Взявши ключі, натискаю кнопку. Але замість БМВ мені сигналить...

– Мотоцикл? – здивовано кліпаю очима.

– Ага, Харлі-Девідсон, – з гордістю вимовляє Саша. – Каталася колись на такому?

– Жартуєш? Де я, а де цей красень?!

Усміхнувшись у відповідь, Сашко пропонує терміново виправити цей момент. Схопивши з моцика мотошолом, одягає його на мене. Волосся розправляє, щоб вони вільно струмували по плечах.

Я вся горю в передчутті. В очах азарт, а серце у прискореному режимі перекачує кров.

Ух… Адреналін!

Дочекавшись, коли Саша теж одягне шолом і влаштується за кермом, я обіймаю друга за торс. Тримаю міцно, пальцями чіпляюсь намертво.

Мотор гарчить. Мотоцикл вібрує та стартує.

А-а-а... Мамо моя!

Це неможливо класно!

Вклинившись у потік машин, Саша йде на обгін, коли з'являється можливість. Швидкість підвищується. Від страху я заплющую очі, грудьми ще сильніше притискаюся до спини Сашка. Нехай тільки довезе мене живою і я обіцяю, перегляну свої погляди на тему жити одним днем. Ні. Жити хочеться і сьогодні, і завтра. Я навіть ще заміж не вийшла і дітлахів не народила, ну куди мені вмирати без потомства?

Зупинившись у пробці, Саша знімає з себе шолом. У світлі вуличних ліхтарів він так сексуально виглядає. Коротка щетина приковує мій погляд. Я дивлюся на губи друга і розумію, що мені дуже цікаво дізнатися, як Саша цілується. Такий пухкий рот просто повинен цілувати до моїх мокрих трусів. Дивно, що я раніше не звертала уваги на його нереальні губи.

– Хочу показати тобі одне місце. Або ж таки відвезти додому?

Качаю головою. Теж знімаю шолом.

– Звісно, ​​покажи. Раптом моїй мамі пощастить, і я знайду для неї зятя.

Сашко сміється.

– Я б сказав, вона не помилиться.

– Ой, ти погано знаєш її дочку. Помилитись може тільки зять, а мама і так на радощах порве баян, а може і не один.

Машини попереду потроху починають рухатися і ми з Сашком надягаємо свої мотошоломи.

За двадцять хвилин Саша привозить нас до озера. Тут дуже красиво. А я не знала, що всередині міського парку може ховатися таке диво. Скільки років живу у місті, але тут уперше.

По вимощених бруківкою алеях гуляють пари. Я дивлюся на закохані обличчя та вловлюю їхній настрій. Вони такі щасливі.

Нічого не говорячи, беру Сашу за руку, перехрещую наші пальці в замок. Відчуваю, як друг здригається.

– Ти сьогодні спеціально приїхав до мене у фотостудію чи як завжди?

– Спеціально, як завжди.

– Тут гарно. Дякую, що привіз у це місце. Мені подобається.

Різко зупинившись, Саша повертається до мене обличчям.

– Що? – посміхаючись, питаю я.

– Друге побачення, а ми ще навіть не цілувалися.

– Хм, а це побачення?

– Не схоже? – Уста Сашка розтягуються в посмішці.

У моїй сумочці оживає мобільний. Тієї самої мелодією, яку я поставила тільки на одну людину. Санька починає нервувати. Мені теж стає ніяково.