Покохай мене - Юлія Бонд

– Людмило, чи ти це?! – Вигукує моя мама і поспішає міцно обійняти. Вони з Людою давно не бачилися. – А якою гарною стала! Засмагла. З чоловіком літали кудись у відпустку?

– Та ні, тітко Ганнусю. Це солярій. Чоловік весь у справах, йому не до відпусток, – відповідає Люда, одягаючи на обличчя безтурботну маску.

– Трудоголік він у тебе. Молодець! Таку машину дорогу тобі подарував, мені Настя розповідала. Пощастило з чоловіком, – вихваляє мама.

При згадці Потоцького в мене смикається око. Ну ні. Це нікуди не годиться. Я тільки й чую про нього з усіх прасок. Наче сам всесвіт наді мною знущається.

***

– Щось я вчора набралася. Голова тріщить по швах. Насте, у вас є вдома аспірин чи щось від голови? – схопившись за голову, Люда сповзає з ліжка.

Я дивлюся на неї, схрестивши руки на грудях. Вже ніби обід, але її величність лише прокинулося.

– Добрий ранок, принцесо. Ось. І ось, – підходжу до подруги, простягаю їй пляшку мінералки та таблетку знеболювального.

– О… Вода. Ти найкраща, Насте.

Жадібно припавши губами до пляшки, подруга всмоктує одним махом півлітра. Ковтає таблетку.

– Ти як додому поїдеш у такому стані? – Запитую я, знаючи наперед, що зараз скаже подруга. Як завжди всуне мені ключі від машини.

– Ти повезеш.

– З чого б це?

– Ти виглядаєш набагато краще, ніж я почуваюся. Насте, скільки ми вчора випили? Я нічого не пам'ятаю.

– Не знаю. Коли прийшов мій батько з роботи, всі пішли спати. А ви з татком ледь не до світанку сиділи.

Людка зітхає. І мені її ніби шкода, але не так щоб дуже. Вона вчора знову наговорила багато чого. Виявляється, Люда мені все життя заздрила, мовляв, у мене така хороша сім'я, де мама та тато люблять. А вона бідненька та нещасна. Її ніхто не любить. Потоцького згадувала, мовляв, якби не втрутився у справу її дядько-прокурор і не наполіг на весіллі, то Данило в житті не одружився б з Людою. Ах, так. Вона ж вагітна була навмисне. Викидень у неї стався за тиждень після весілля.

– Насте…

– Так?

– Я справді нічого не пам'ятаю.

– Може, тоді годі бухати? Людо, алкоголь – не вихід. Проблеми нікуди не подінуться. Звісно, ​​я нічого не розумію. У мене ж безтурботне життя, як ти вчора висловилася.

– Вибач, – винним поглядом подруга вдивляється в моє обличчя. – Якщо я тобі вчора щось наговорила, то пробач. Це була не я. То була горілка.

– Точніше, самогон мого тата.

– Ага, ну його нахер цей самогон. Просто мені вчора реально було погано. У мене життя руйнується, розумієш?

Качаю головою, не розумію. Людка насправді перебільшує, і ми обидві про це знаємо. Якщо річ у мужику, то посилай до біса цього мужика. А в усьому іншому в Люди настільки добре, що можна заздрити мовчки. Дворівнева квартира в центрі міста. Дорога іномарка. Свій салон краси. За кордон двічі на рік літає. Що цій жінці ще потрібне для щастя?

– Данило подав на розлучення, – каже Люда, дивлячись мені просто в очі.

Чекає на мою реакцію. А я вигинаю брову дугою. Та невже? Подруга, звичайно ж, не знає, що Потоцький мені вже про все розповів. Чи вірю цим двом? Та якось пофіг. Аби мене не чіпали.

– Насте, ми реально розлучаємося.

– І що? Мені яке діло?

– Розумієш ... – Люда махає рукою, мовляв, підійди ближче і присядь поруч. – У нас із Данею багато років були вільні стосунки.

– В сенсі?

– В прямому. Перебуваючи в офіційному шлюбі, ми могли заводити відносини на боці з ким хочеш. І нас двох це влаштовувало до певного часу.

У мене вибухає мозок. Нейронні зв'язки у моїй голові просто не знають, що робити далі. Тобто як я маю реагувати на цю заяву?

– Данило мене ніколи не любив, а розлучитися не міг. І щоб не бути лохушкою, я сама йому одного разу запропонувала подібний формат стосунків. Думала, нехай гуляє, але спати додому приходить, до дружини. Я ж його любила, Насте. З першого погляду.

– Мені здається, я не повинна зараз це слухати.

Мене пересмикує.

Відчуваю себе так, ніби риюсь в чужій брудній білизні.

Фу-у-у… Це так гидко – скелети у сімейній шафі найкращої подруги. Ось нащо вони мені?

– Насте, ти ж моя найкраща подруга. Мені просто більше нема кому про це розповісти, а душа болить.

– Помиритесь, – сухо кажу, зробивши висновок, що треба якнайшвидше закінчувати цю розмову. – Ви стільки років разом. Не розлучитесь.

– Ага, – посміхається подруга, а потім награно сміється: – ха-ха-ха. Думаєш, чоловіка можна утримати шлюбом?

– Без поняття. Це ти у нас заміжня.

– Насте, прокинься. Ти думаєш, навіщо я тобі запропонувала погуляти з моїм Данилом? Ти йому все життя подобаєшся. Він навіть баб собі інших знаходив: усі як одна схожі на тебе.

– О, ні.

– Так! Так, Насте. Просто ти була для нього табу. Тому що ми так домовилися на самому початку, коли затіяли цю херню із вільними стосунками. Він може з будь-ким, але не з тобою. Тебе не можна було!

– Мені здається, ви з чоловіком загралися, – чесно зізнаюся у тому, що думаю насправді. Ось не дарма моя дупа відчувала, що це якась гра. – Годі хернею займатися і втягувати у ваше лайно найкращих подруг.

– Я не хотіла тебе образити, Насте. Вибач. Просто я подумала, що Данило тобі теж подобається і ти погодишся. Ну, не знала я, що робити далі. А раптом Потоцький втамував свій голод і все одно повернувся до мене.

Я округлюю очі.

Нормальний розклад. За мене все вирішили навіть не спитавши.

– Я не згодна, – карбую сухо. – Маячня якась.

– Знаю, але це вже не має значення. Ми офіційно розлучаємося. Данило почав переоформлювати всі фірми на своїх людей. Тож це лише питання часу.

Зітхаю. Мені нема чого сказати у відповідь. Ця розмова вже напружує.

– Насте, я хочу взяти з тебе обіцянку.

– Повести машину замість тебе? Ти ж і так знаєш, що це зроблю.

– Ні. Я хочу, щоб ти пообіцяла мені ніколи не зв'язуватися з моїм чоловіком. Насте, я знаю Данила. Він зараз почне до тебе залицятись, бо в нього розв'язані руки. Будь ласка, не треба. Не роби мені боляче. Я витримувала всіх його баб. Але тебе я не витримаю.