Покохай мене - Юлія Бонд

– Смачні пиріжки, мамо. Просто білісімо, – пославши повітряний поцілунок, вгризаюся зубами в соковитий пиріжок з вишнею, який мама спеціально приготувала до мого приїзду.

– Ага, наїдайся. Такого у твоєму місті не купиш, – усміхається мама і переводить погляд на мою молодшу сестру, яка щойно увійшла до кухні. – Прокинулися? Мої ж золоті…

Мама тягнеться до восьмимісячного пухліша на руках у сестри. Торкається його апетитних складочок на ніжках. Сюсюкається. Цілує голі п'ята. Уся в ньому.

– Мамо, посидь із Костиком. Я з ніг валюсь, – сунув малюка мамі, сестра театрально позіхає, прикриває рота рукою. На мене дивиться: – Надовго додому приїхала, Насте?

– На день. Як зазвичай.

– Ясно, – процідивши крізь зуби, Катя нагороджує мене нудним поглядом і мовчки йде.

У нас із сестрою стосунки не дуже. Десять років різниці. Катюха в мене все дитинство забрала. Батьки пропадали на роботі, а мені довелося дуже швидко подорослішати: відведи сестру до дитячого садка в сусіднє село, забери її звідти ввечері, нагодуй, викупай. Чорт забирай… Мене навіть на дискотеку ніколи не відпускали, доки не перероблю всі домашні справи й не поллю ввечері город. Я ж і нянька та опора для батьків. А Катюха, як трохи підросла, усюди за мною хвостиком ходила. Я до подруг – вона туди ж. І нічого не скажеш проти, на все у батьків був один аргумент: "Ти ж старша, маєш доглядати за молодшою ​​сестрою". Я доглядала, так. Але іноді хотілося прибити малу, особливо коли вона без дозволу брала мої парфуми та виливала на себе за один раз половину флакона, а я, між іншим, на ці парфуми цілий рік збирала кошти!

Завершивши школу та отримавши атестат, я подала документи в універ разом із Людою на одну спеціальність. Ми з Людкою разом зі школи, за однією партою десять років відсиділи: від дзвінка до дзвінка. Дружили – скільки себе пам'ятаю. От і вирішили не розлучатися після школи, тим більше ми з одного села, а в мегаполісі без знайомих важкувато.

У місті я отримала довгоочікувану свободу. Роби що хочеш. Ходи, куди хочеш. І жодного батьківського контролю. Додому приїжджала у вихідні. А там уже й Катюха почала підростати, гарна зміна.

Погравши з онуком, мама згадує про архіважливі справи. У неї там машинка перестала прати. А ще собакам потрібно зварити кашу, перевірити в курнику: чи знесли кури яйця. Загалом, справ безліч.

Племінника передає мені.

Я дивлюся на беззубий усміхнений рот малого і сама посміхаюся.

– Що, Костику? Ось і лишилися ми вдвох.

Надувши губами міхур зі слини, плем'я смикає мене за чубок.

– Ах ти пустун. Це хто тут такий хуліган? – лоскочу малюка, він задерикувато регоче у відповідь. – А ходімо ми з тобою на прогулянку. Нема чого в будинку стирчати в такий чудовий день.

Утримуючи Костю однією рукою, рухаюся вперед. На веранді дістаю прогулянкову коляску і саджу туди дитину. Пристібаю племінника ременем безпеки – він спритний хлопець, може легко вискочити за борт.

Гуляю з коляскою центральною вулицею нашого села. Серце перевертається у грудях від спогадів. Тут класно. Чисте повітря. Гарна природа. Як вийду на пенсію, обов'язково повернуся до своїх рідних пенатів. Заведу господарство, працюватиму на городі як батьки та буду радіти кожному насіння, що проросте в землі.

Мобільний оживає стандартним рингтоном. Діставши телефон, бачу на екрані ім'я найкращої подруги та хмурю лоб. Після останнього сабантую на дачі друзів ми з Людою майже не спілкувалися. Та й не дуже хочеться після всього, що я дізналася.

Неохоче я все ж таки відповідаю на дзвінок.

– Привіт, Насте. А що ти зараз робиш? – Як ні в чому не бувало цікавиться подруга.

– З одним гарним хлопцем катаюся, – відповідаю і відчуваю напругу Люди. – Та в селі я. Додому приїхала на день.

– Одна?

– Ні, блін, з валізою. Людо, ти чого? Звісно, ​​одна. З ким мені ще приїжджати до нашого Мухосранська.

– А, зрозуміло. Я просто так… подумала.

Навіть не питаю, що вона там могла собі подумати. З нею і так все зрозуміло. Тільки ім'я її чоловіка я навіть не хочу вимовляти. Той поцілунок на стадіоні реально був зайвим. Після невдалого побачення я перебрала з алкоголем – більше нема інших пояснень. Але згадувати про це не хочеться. І я не згадую. Цілий тиждень навіть не дозволяла собі думати про це, поки не зателефонувала подруга.

– Чи можна до вас приїхати?

– Скучила за кровожерливими комарами нашої місцевості та запахами рідного гною? – Жартую я, щоб трохи згладити напружену розмову. Шкірою відчуваю, вимальовується якась дупа.

– А хоч і за ними. Так що? Можна?

– Та приїжджай, якщо хочеш.

Люда поспішає попрощатися, а я обмірковую наш короткий діалог. І з чого вона аж до села зібралася приїхати? Пам'ятається, як батько її пішов кар'єрними сходами вгору і з голови села доріс до депутата облради, Люда жодного разу не приїжджала до рідних країв. А з того часу вже років сім минуло.

***

Люда приїжджає до села за дві години, якраз на вечерю. Ми всім натовпом, окрім батька, тому що він вічно пропадає на роботі позмінно, накриваємо стіл у літній альтанці.

Чую за воротами рев мотора. Поставивши тарілку на вільне місце, висуваюсь зустрічати гостю.

Дорогою не перестаю розмірковувати. Якщо Люда зараз почне мені висувати претензії, то точно посваримось. Але судячи з посмішки подруги, яку я бачу, коли виходжу за двір, Люда в доброму настрої. На повному ентузіазмі вивантажує із багажника пакети з логотипом супермаркету.

– Мої вітання.

За старою звичкою подруга цілує мене в щоку, а мені якось незручно. Не можу позбутися відчуття, що мене намагаються втягнути в якусь інтригу.

– Я ось із гостинцями приїхала. Тут ще твоєму племіннику подарунки купила, – Люда киває на пакети і я, підхопивши з землі кілька, запрошую подругу до будинку.

Моя сім'я завжди любила Люду як рідну. Були моменти, вона днями у нас пропадала. Разом робили уроки, годували курей: то в неї на подвір'ї, то в мене. А потім, коли виросли, разом почали ходити на дискотеку.