Я (не) втечу від тебе. - Марі Керімей

Сильні руки Олександра стисли мій зап'ясток та він розвернув мене до себе. Змусив дивитися собі в очі тримаючи моє підборіддя. 

Почав, як шалений блукати руками по моєму тілу, цілуючи моє обличчя, шию, передпліччя, трикутник між грудьми повертаючись до вилиць та вушка. Я лише стояла, як велика зламана лялька, ні  жива ні мертва. Руки так і лишались опущені. 

Він відсторонився і подивився мені в обличчя: кам'яне, холодне, без емоційне. 

—  Меланія! Чорт побери! —  прокричав він крізь зуби та струснув мене за плечі. —  Скільки можна! 

Я стояла та не розуміла, що йому потрібно від мене? Навіщо я йому?Та й навіщо тепер йому зламана лялька?

Сильний ляпас привів хоча б трохи мене до тями. Я впала на сідниці виклавши  руки позаду себе. Біль я відчула, але до неї було байдуже. По щоці стекла самотня сльоза. Я не пробувала встати, чи підняти голову. Навіщо! Для кого!

—  Да пішла ти! — прокричав він та вийшов з кухні. 

<<Я б пішла, але ти все одно не відпустиш>> — подумала та сумно зітхнула. 

Просидівши на підлозі ще деякий час. Мені сильно захотілося спати. Якось  помалу піднялась та  встала, попрямував  до кімнати в якій зараз мешкала. Тільки голова торкнулась подушки як я заснула.

***

Ранком стало якось легше. Немов важкий тягар впав з моїх плече. Я повернулась зі спини на бік та побачила на тумбі ті самі ліки. Піднялась та випила їх. Не хотілося ще більше дратувати звіра.

Я розуміла, що мені потрібно йти до університет. Я ж вчора пропустила, а сьогодні вже не можна, я й так там на доброму слові вчуся. В мене ж немає багатія татка.  Але я не могла, морально та фізично я була виснажена. 

<<Але все ж треба!>> — говорив мій розум та змушував мене діяти.

Я пройшла по кімнаті та мені стало цікаво, що криється за другими дверима, які були у кімнаті. Увійшла і привідкрила рот від захвату. Велика гардеробна! Як колись у дитинстві. Різні мереживні та золоті сукні.  Я пройшла в середину та провела по мереживі рукою з задоволенням закривши очі. Зрештою я спізнювалась на пари тому треба було швидко вдягтись. 

Я вдягла: чорну шовкову блузу з довгим рукавом. І таку ж чорну спідницю, яка облягала мої округлі сідниці.  Знайшла чорні балетки й свою шкіряну куртку. Зав'язала високий хвіст. Навіть не фарбувалася. Хоча розбиту губу варто було і прикрити. 

Але для чого? Я не збираюся бути примітною. Хочу бути тінню для всіх. Більше немає для кого наряджатися.  Взяла рюкзак, який висів на плечиках. Мій рідненький. Дістала телефон, який був виключений. 

Ну.. ..І байдуже... — я кинула його до рюкзака та тихо вийшла в коридор. Оглянулася.... Нікого.. 

Спустилася по сходам та зайшла до вітальню. Теж нікого...Невже мені так щастить? Посміхнулась... 

Пройшла до холу та майже дісталась до вхідних дверей. 

— Куди зібралася! — мурашки пробіглися по всьому тілу від несподіванки та холодності голосу. Я так і застигла на місці, не повертаючи, а  ні голову, а ні себе. Все одно по голосу впізнала свого мучителя.  — Я тебе питаю! Куди зібралася!

— В Університет — ледь чутно промовила та зціпила зуби. 

— Я тобі говорив, що сам відвезу, — я повернулась до Олександра. Він стояв та сканував мене своїм серйозними та холодними очима. Одягнений він сьогодні був: у синій костюм, білу сорочку в якої були розстібнуті два гудзики. Такий брутальний...

Я кивнула йому та поспішила підійти ближче. Ві посміхнувся та потягнув мене в сторону кухні. 

— Спочатку перекусиш, — повідомив мені затягнувши мене до кухні. 

<<За ці дні я вирішила для себе лише одне?>> — більше я не хочу посміхатись та й не буду. Немає сенсу. Краще бути стальною леді. Так простіше буде жити. Життя — вони й так таке складне. 

На кухні був уже накритий стіл. Але їсти взагалі не хотілося. Ну не могла я при ньому їсти. Але мусила.  

Я з'їла достатньо їжі, щоб задовольнити цього деспота. При цьому старалась не дивитися на нього. Після не дуже приємної компані за столом ми все ж пішли до машини. Певно я повинна радіти такій долі. Багатий до чортиків чоловік, з шикарною машиною та з великим особняком, звернув на мене увагу і зараз я живу з ним. Ношу дорогущий одяг та починаю жити, як у хреста за пазухою.  Але ні... Це не про мене. Немає чому радіти. Цей чоловік зґвалтував мене, а тепер насильно тримає у себе дома. І я навіть не маю можливості кудись вийти сама. Не кажучи уже про навчання. 

Я не радію грошам... Я не з тих. Гроші лише папірці. Бруд, на руках людей. Через цей бруд! Вбили моїх батьків. І через цей бруд! Я зараз в такій ситуації. Бо не можу нічого зробити проти купи бруду. 

З думок мене вивів голос Олександра. Він, щось мені розповідав, а я навіть не слухала. Я повернула голову від вікна і подивилась на нього. До чого ж красивий: зосереджений погляд, неповторні губи, задоволене і трохи схвильоване обличчя.Такий вродливий, але паскудний і гнилий всередині. 

— Меланія! — він клацнув двома пальцями перед моїм обличчям. 

— Що? — запитала.  

— Я говорив, що заберу тебе з університету і ми поїдемо писати заяву про твоє звільнення на твою роботу. Від сьогодні ти будеш тільки навчатися, — повідомив він, і усміхнувся. Певно тішився своєму самолюбству. 

— Добре хоча б навчатись не заборонив, деспот, — подумки проклинала його.

Я неохоче кивнула і знову повернула голову до вікна. Невдовзі ми під'їхали до університету я поспішила скоріше вийти, але Олександр вийшов перший і відкрив переді мною двері. Я розгублено помахала головою та поспішила вийти ,він навіть подав мені руку. 

Боже... Який джентльмен на людях, — лунало в моїй голові.

Я вже було, хотіла піти, але він тихо прошепотів мені на вухо такі слова, що ноги підкосилися: