Я (не) втечу від тебе. - Марі Керімей

— Тому, що вчуся в найкращих.Та і навіщо тобі істеричка та плаксива дівчина. Я правильно розумію? — Я подивилась на Олександра та вигнула брову. Він поморщив обличчя. — От і я про те...  "непотрібно", тому краще тобі жити з нормальною, адекватною і більш з обдуманими рішеннями жінкою чим постійно возити її по лікарям, — я погладила його по обличчю рукою та злегка усміхнулась.

— Я згоден! — Вигукнув Олександр з захватом. — Така Мелі мені подобається краще, — він поцілував мене так пристрасно, що бракувало повітря. Може  й пошкодую про свій вибір стати остаточною лялько для диявола, але так, хоча б я поверну собі своє і зможу знайти вбивцю моїх батьків. 

 — А тепер іди спати, — промовив Олександр тримаючи мене за обличчя двома руками, — Мені потрібно працювати.  — підняв мене з колін і шльопнув по попі.  

Я вирішила нічого не говорити, а вдати покірність. Але жарти ніхто не скасовував.  

— Слухаюся пане, —  І нагнулася в поклоні, а потім засміялася. Від сміху ледь не подавилася і закашлялася.    

— Йди уже, жартівниця, — зі сміхом промовив Олександр. 

— Біжу, — я пішла до вихід, але повернулась до чоловіка, який уже копирсався у паперах. - Олександре... — тихо промовила. Він підняв голову від ноутбука.

— Що?

— Дякую, — з усмішкою на губах промовила. Не розумію, чому, але мені хотілось йому подякувати. Я не знала, що мене чекає з ним надалі, але на цю мить я хотіла бути йому вдячна.  

— Цікаво за, що? — Грайливо посміхнувся чоловік.  

— За те, що погодився допомогти. Для мене це важливо, — після цих слів я вийшла за двері.

До кімнати дійшла з усмішкою. Чомусь, як дурепа усміхалася сама собі. Тільки я лягла, як заснула. Так швидко, що й дивуватись не треба було.