Вибрані твори - Антон Павлович Чехов

Іван Дмитрович Громов, мужчина років тридцяти трьох, з благородних, колишній судовий пристав і губернський секретар, хворіє на манію переслідування. Він або лежить на постелі, згорнувшись калачиком, або ходить з кутка в куток, ніби для моціону, а сидить дуже рідко. Він завжди збуджений, схвильований і напружений якимось неясним, непевним чеканням. Досить найменшого шарудіння в сінях чи крику надворі, щоб він підвів голову й почав прислухатися: чи не по нього це йдуть? Чи не його шукають? І обличчя його при цьому виявляє крайній неспокій і огиду.

Мені подобається його широке вилицювате обличчя, завжди бліде й нещасне, воно відбиває в собі, як у дзеркалі, змучену боротьбою й тривалим страхом душу. Гримаси його дивні й хворобливі, але тонкі риси, покладені на його обличчя глибоким, щирим стражданням, розумні й інтелігентні, і в очах теплий, здоровий блиск. Подобається мені він сам, чемний, послужливий і надзвичайно делікатний в поводженні з усіма, крім Микити. Коли хто-небудь впускає гудзик чи ложку, він швидко схоплюється з постелі й підіймає. Кожного ранку він вітає своїх товаришів з добрим ранком, лягаючи спати — бажає їм доброї ночі.

Крім постійно напруженого стану й кривляння, божевілля його виявляється ще в такому. Іноді вечорами він загортається в свій халатик і, тремтячи всім тілом, цокочучи зубами, починає швидко ходити з кутка в куток і поміж ліжок. Схоже на те, начебто в нього сильна лихоманка. З того, як він раптом спиняється й поглядає на товаришів, видно, що йому хочеться сказати щось дуже важливе, та, мабуть, гадаючи, що його не слухатимуть або не зрозуміють, він нетерпляче струшує головою й ходить знову. Але незабаром бажання говорити бере гору над усякими міркуваннями, і він дає собі волю й говорить запально й пристрасно. Мова його безладна, гарячкова, як маячіння, поривчаста і не завжди зрозуміла, але зате в ній чути, і в словах, і в голосі, щось надзвичайно хороше. Коли він говорить, ви впізнаєте в ньому божевільного і людину. Важко передати на папері його божевільну мову, Говорить він про людську підлоту, про насильство, що топче правду, про прекрасне життя, яке колись буде на землі, про грати на вікнах, що нагадують йому кожної хвилини про тупість і жорстокість напасників. Виходить безладне, нескладне попурі із старих, але ще недоспіваних пісень.

Років з дванадцять-п’ятнадцять тому в місті, на найголовнішій вулиці, у власному будинку проживав чиновник Громов, людина солідна й заможна. У нього було два сини: Сергій і Іван. Бувши вже студентом четвертого курсу, Сергій захворів на скоротечні сухоти й помер, і ця смерть ніби стала початком цілого ряду нещасливих подій, які раптом посипалися на родину Громових. Через тиждень після похорону Сергія старого батька було віддано до суду за підробку й розтрати, і скоро він помер у тюремній лікарні від тифу. Будинок і все рухоме майно були продані з молотка, і Іван Дмитрович з матір’ю залишилися без будь-яких засобів.

Раніше, при батькові, Іван Дмитрович, проживаючи в Петербурзі, де він учився в університеті, одержував шістдесят-сімдесят карбованців на місяць і не мав ніякої уяви про нужду, а тепер йому довелося різко змінити своє життя. Він повинен був з ранку до ночі давати копійчані уроки, братися за переписування і все-таки голодувати, бо весь заробіток посилав матері на прожиття. Такого життя не витримав Іван Дмитрович: він занепав духом, захирів і, кинувши університет, поїхав додому. Тут, у маленькому місті, він з протекції дістав посаду вчителя в повітовій школі, але не зійшовся з товаришами, не сподобався учням і скоро кинув посаду. Померла мати. Він з півроку ходив без посади, живлячись тільки хлібом і водою, потім пішов у судові пристави. Цю посаду він займав доти, поки не був звільнений через хворобу.

Він ніколи, навіть за молодих студентських років, не справляв враження здорового. Завжди він був блідий, худий, легко піддавався простуді, мало їв, погано спав. Від однієї чарки вина в нього паморочилася голова і починалась істерика. Його завжди вабило до людей, але через свою дратівливу вдачу й підозріливість він ні з ким близько не сходився і друзів не мав. Про городян він завжди висловлювався з презирством, кажучи, що їхнє грубе неуцтво і сонне тваринне життя здаються йому мерзенними й огидними. Говорив він тенором, голосно, гаряче і не інакше, як гніваючись і обурюючись, або із захватом і подивом, і завжди щиро. Про що, бувало, не заговориш з ним, він усе зводить. до одного: в місті душно й нудно жити, в громадянства нема вищих інтересів, воно живе сірим, безглуздим життям, урізноманітнюючи його насильством, грубою розпустою і лицемірством; падлюки ситі й одягнуті, а чесні живляться крихтами; потрібні школи, місцева газета з чесним напрямом, театр, публічні читання, згуртованість інтелігентних сил; треба, щоб громадянство усвідомило себе і жахнулось. У своїх міркуваннях про людей він уживав густих фарб, тільки білої і чорної, не визнаючи ніяких відтінків; людство поділялося в нього на чесних і падлюк; середини ж не було. Про жінок і кохання він завжди говорив палко, з захопленням, але жодного разу не був закоханий.

У місті, незважаючи на різкість його суджень і нервовість, його любили й позаочі ласкаво називали Ванею. Його природна делікатність, послужливість, порядність, моральна чистота і його поношений сюртучок, хворобливий вигляд і родинне нещастя викликали добре, тепле й сумне почуття; до того ж він був добре освічений і начитаний, знав, на думку городян, усе і був у місті чимось на зразок ходячого довідкового словника.

Читав він дуже багато. Бувало, все сидить у клубі, нервово смикає борідку й перегортав журнали і книги; і з обличчя його видно, що він не читає, а ковтає, ледве встигнувши розячувати. Можна думати, що читання було одною з його хворобливих звичок, бо він з однаковою жадібністю накидався на все, що потрапляло йому до рук, навіть на торішні газети й календарі. Дома в себе читав він завжди лежачи.