Вибрані твори. Том II - Бернард Шоу
Розпорядник. Честь... Честь кравця.
Андрокл (вибачливо). Можливо, що честь — це надто гучне слово. Але все ж, ти розумієш, я не хотів би, щоб кравці через мене набули поганої слави.
Розпорядник. Що лишиться в твоїй пам’яті з усього цього, коли ти відчуєш дихання звіра й побачиш роззявлену пащу, що має схопити тебе за горло?
Спінто (схоплюючись із зойком жаху). Я не можу цього витримати. Де вівтар? Я принесу жертву.
Феровій. Собако! Віровідступнику! Іскаріоте!
Спінто. Після я покаюся. Я твердо вирішив померти на арені. Я помру, як мученик, і потраплю на небо. Але не тепер, не зараз. Доки мої нерви не заспокояться. До того ж, я надто молодий. Я хочу ще трохи пожити для своєї втіхи. (Ґладіатори глузують з нього). О, невже ніхто мене не врятує. Де вівтар? (Він кидається до проходу й зникає).
Андрокл (до розпорядника, вказуючи вслід Спінто). Брате, я не можу цього зробити, навіть заради тебе. Не проси мене.
Розпорядник. Ну що ж, якщо ти вирішив умерти, я не можу допомогти тобі. Але на мене така свиня не мала б впливу.
Феровій. Мир, мир. Не спокушай його. Геть, сатано!
Розпорядник (червоніючи від гніву). Хотів би я сам сьогодні вийти на арену й відплатити тобі за те, що ти насмілюєшся так розмовляти зі мною. (Феровій кидається вперед).
Лавінія (хутко підводячись й втручаючись). Брате, брате, ти забуваєшся.
Феровій (ледве стримуючи себе). О, моя вдача, моя мерзенна вдача. (Звертаючись до розпорядника, тимчасом як Лавінія, заспокоївшись, сідає на своє місце). Даруй мені, брате. Серце моє сповнилося гнівом у той час, як я повинен був би подумати про твою дорогоцінну душу.
Розпорядник. У-у! (З презирством повертається до Феровія спиною й сідає на своє місце).
Феровій. А я про все забув. Я думав тільки про те, щоб запропонувати тобі зійтися зі мною у герці, з умовою, що одну мою руку прив’яжуть за спину.
Розпорядник (повертається, прибравши войовничого вигляду). Що таке?
Феровій (вагаючись між покорою й лютістю) О, не давай волі гордощам та гнівові, брате. Я міг би так легко це зробити. Я міг би... (Їх роз’єднує доглядач звіринця, що люто вбігає з проходу).
Доглядач. Оце так пригода, нічого собі! Хто випустив звідси цього християнина вниз, коли ми переводили лева до клітки біля арени?
Розпорядник. Ніхто його не випускав. Він сам себе випустив.
Доглядач. Ну, то лев з’їв його!
Усі розгублені. Християни схоплюються, дуже схвильовані.
Ґладіатори байдуже сидять, тішачись з цієї події. Всі говорять, кричать і сміються воднораз. Галас.
Лавінія. О, нещасний!
Феровій. Віровідступник загинув. Хвала правосуддю Божому!
Андрокл. Бідна тварина вмирала з голоду. Вона нічого не могла із собою вдіяти.
Християни. Як? З’їв його? Як це жахливо! Не маючи хвилини, щоб покаятися! Господи, помилуй його, грішного! О, мені несила про це думати! Утопати в гріхах! Жахливо, неймовірно!
Розпорядник. Так цьому негідникові й треба.
Ґладіатори. Сам на це напросився, справді ж. От він уже, без сумніву, загинув смертю мученика. Лев молодець! Старому Джокові це не подобається. Поглянь на його обличчя. Чорт кращий за його! Імператор сміятиметься, як почує про це. Я не можу втриматися від сміху. Ха, ха, ха!
Доглядач. Тепер, коли йому апетит попсовано, він і поглянути не захоче на іншого християнина протягом цілого тижня.
Андрокл. Невже ти не міг його врятувати, брате?
Доглядач. Урятувати його! Урятувати його від лева, якого я довів до сказу, примусивши його голодувати! Від дикого лева, що його привезли з лісу менш як чотири тижні тому! Він проковтнув його швидше, аніж ти встиг би вимовити слово.
Лавінія (сідаючи на своє місце). Бідний Спінто! І це не вважатиметься навіть за мучеництво.
Доглядач. Так йому й треба. Яке він мав право, не питаючись, потрапити до горлянки одного з моїх левів?
Андрокл. Може, тепер лев не захоче мене з’їсти?
Доглядач. Ну, звичайно, як це схоже на християнина: думати тільки про себе. А що мені робити, що мені казати імператорові, коли він побачить, що один із моїх левів виходить на арену напівсонний.
Розпорядник. Не кажи нічого. Дай твоєму левові гіркої настоянки й шматок смаженої риби, щоб збудити апетит. (Сміх).
Доглядач. Так, тобі легко казати, але..
Розпорядник (схоплюючись з місця). Тихо! Увага! Імператор!
Доглядач прожогом зникає в проході. Ґладіатори похапцем схоплюються й шикуються. Імператор разом зі своїм почетом входить з боку християн, розмовляючи з Метелом.
Ґладіатор. Вітаємо тебе, Цезарю! Ті, що мають вмерти, вітають тебе!
Цезар. Доброго ранку, друзі! (Метел стискує руку розпорядникові, який приймає цю милість з поштивістю).
Лавінія. Благословення, Цезарю, й прощення!
Цезар (повертається, трохи здивований з такого привітання). Християнству немає прощення.
Лавінія. Я не те хотіла сказати, Цезарю. Я хочу сказати, що ми тобі прощаємо.
Метел. Нечувана зухвалість! Невже ти не знаєш, жінко, що імператор не може не мати рації й тому не потребує прощення?
Лавінія. Я гадаю, що імператор іншої думки. В кожному разі, ми йому прощаємо.
Християни. Амінь.
Цезар. Метеле, чи ти бачиш тепер, що надмірна суворість буває шкідлива? Ці люди позбавлені надій, і тому ніщо не заважає їм казати мені все, що заманеться. Вони майже так само зухвалі, як ґладіатори. Хто в них грек-чарівник?
Андрокл (покірливо доторкнувшись до лоба). Це я, ваша милосте.
Цезар. Моя милість? Добре! Новий титул. Ну що ж, які чудеса ти вмієш чинити?
Андрокл. Я можу виводити бородавки, натираючи їх моєю кравецькою крейдою, і ще можу жити з моєю жінкою, не б’ючи її.
Цезар. І це все?
Андрокл. Ти її не знаєш, Цезарю, інакше ти не казав би так.
Цезар. Ну, гаразд, друже мій. Ми напевно визволимо тебе. Хто тут Феровій?
Феровій. Це я.
Цезар. Я чув, що ти вмієш битися.
Феровій. Битися легко. Я здолаю й вмерти.
Цезар. Адже ж це ще легше, чи не так?
Феровій. Не для мене, Цезарю. Тіло моє противиться смерті, а боротьба властива моєму духові. (Б’є себе в груди й тужно покликає). Горе мені, грішникові! (Кидається на східці, глибоко зажурений).
Цезар. Метеле, я хотів би, щоб цей чоловік був преторіанець.
Метел. Я не хотів би цього, Цезарю. Він здатний зіпсувати настрій. Є люди, що в їх присутності не можна дозволити собі жодного жарту. Люди,
