Вибрані твори - Антон Павлович Чехов

Дід почухав собі лоба, глянув червоними очима вгору на Єгорушку і вів далі:

— Максим Миколайович, пан з-під Слов’яносербська, дюрік теж повіз свого хлопчину в науку. Не знаю, як він там у тих науках, а хлопчина нічого, хороший… Дай боже здоров’я, хороші пани. Еге, теж ото повіз у науку… В Слов’яносербську нема такого закладу, щоб, виходить, до науки доводити. Нема… А місто нічого, хороше… Школа звичайна, для простого звання є, а щоб до великої науки, таких нема… Нема, це правда. Тебе як звуть?

— Єгорушка..

— Виходить, Єгорій… Святого великомученика Єгорія Побідоносця числа двадцять третього квітня. А моє святе ім’я Пантелій… Пантелій Захарів Холодов… Ми Холодови будемо… Сам я родом, може, чув, з Тіма, Курської губернії. Брати мої до міщан приписались і в місті з майстерства живуть, а я мужик… Мужиком зостався. Років з сім тому їздив я туди… додому тобто. І на селі був, і в місті… У Тімі, кажу, був. Тоді, хвалити бога, всі живі і здорові були, а тепер не знаю… Може, хто й помер… А помирати вже час, бо всі старі, є которі й старші за мене. Смерть нічого, воно добре, та тільки б, звичайно, без покаяння не вмерти. Нема гіршого лиха, як нагла смерть. Нагла смерть бісові радість. А коли хочеш з покаянням померти, щоб, виходить, до чертогів божих заборони тобі не було, Варварі-великомучениці молись. Вона заступниця. Вона, це правда… Бо їй бог в небесах таке положення визначив, щоб, значить, кожний мав повну праву її про покаяння благати.

Пантелій бурмотів i, як видно, не дбав про те, чує його Єгорушка чи ні. Говорив він мляво, собі під ніс, не підвищував і не притишував голосу, але за короткий час устиг розповісти багато чого. Усе, що він розповідав, складалося з уривків, дуже мало зв’язаних між собою і зовсім не цікавих для Єгорушки. Може, він говорив тільки для того, щоб оце вранці після ночі, перебутої в мовчанці, зробити вголос перевірку своїх думок: чи всі вони дома? Скінчивши про покаяння, він знову заговорив про якогось Максима Миколайовича з-під Слов’яносербська.

— Еге, повіз хлопчину… Повіз, це правда…

Один із підводчиків, що йшли далеко попереду, зірвався з місця, побіг убік і почав стьобати батогом по землі. Це був рослий, широкоплечий мужчина років тридцяти, русявий, кучерявий і, як видно, дуже сильний і здоровий.

З рухів його плечей і батога, з пожадливості, яку виявляла його поза, видно було, що він бив щось живе. До нього підбіг другий підводчик, низенький і кремезний, з чорною широкою бородою, одягнений в жилетку і сорочку навипуск. Цей зайшовся басовитим кашляючим сміхом і закричав:

— Братця, Димов гадюку вбив! Їй-богу!

Є такі люди, про розум яких можна скласти певну думку по голосу і сміху. Чорнобородий належав саме до таких щасливців: в його голосі і сміхові почувалася несосвітенна дурість. Скінчивши стьобати, русявий Димов підняв батогом із землі і, сміючись, шпурнув до підвод щось схоже на мотузку.

— Це не гадюка, а вуж, — крикнув хтось.

Дерев’яно ступаючи, чоловік з зав’язаним обличчям швидко підійшов до забитої гадюки, глянув на неї й сплеснув своїми палицеподібними руками.

— Каторжний! — закричав він глухим, плаксивим голосом. — За що ти вужика вбив? Що він тобі зробив, проклятий ти? Ач, вужика вбив! А якби тебе так?

— Вужа не можна вбивати, це правда… — спокійно забурмотів Пантелій. — Не можна… Це не гадюка. Він хоч на вигляд змія, а тварина тиха, безвинна… Людину любить… Вуж…

Димову і чорнобородому, мабуть, стало совісно, бо вони голосно засміялись і, не відповідаючи на нарікання, ліниво попленталися до своїх возів. Коли задня підвода порівнялася з тим місцем, де лежав забитий вуж, чоловік з зав’язаним обличчям, стоячи над вужем, обернувся до Пантелія й спитав плаксивим голосом:

— Діду, ну за віщо він убив вужика?

Очі в нього, як тепер розглядів Єгорушка, були маленькі, тьмяні, обличчя сіре, хворе і теж начебто тьмяне, а підборіддя було червоне й здавалося дуже запухлим.

— Діду, ну за що він убив? — повторив він, ступаючи поряд з Пантелієм.

— Дурний чоловік, руки сверблять, через те й убив, — відповів старий. — А вужа бити не можна… Це правда… Димов, відомо, бешкетник, усе вб’є, що під руку попадеться, а Кирюха не заступився. Заступитися б треба, а він— ха-ха-ха та хо-хо-хо… А ти, Васю, не сердься… Навіщо сердитись? Убили, ну й бог з ними… Димов бешкетник, а Кирюха з дурного розуму… Нічого… Люди нерозумні, нетямущі, ну й бог з ними. От Омелян ніколи в світі не зачепить, чого не треба. Ніколи, це правда…. Бо людина освічена, а вони дурні… Омелян, еге… Він не зачепить.

Підводчик у рудому пальті, з губчатою гулею, що диригував невидимим хором, почувши своє ім’я, спинився і, почекавши, поки Пантелій і Вася порівнялися з ним, пішов поряд.

— Про що розмова? — спитав він хрипким, придушеним голосом.

— Та ось Вася сердиться, — сказав Пантелій. — Я йому всякі слова, щоб він не сердився, значить… Ех, ніжки мої недужі, застуджені! Е-ех! Розсвербілись заради неділі, святечка господнього!

— Це від ходіння, — зауважив Вася.

— Ні, брат, ні… Не від ходіння. Коли ходжу, — немов легше, а як лягаю та зігріюсь, — смерть моя. Ходити мені вільготніше.

Омелян у рудому пальті став між Пантелієм і Васею й замахав рукою, начебто ті збиралися співати. Помахавши трохи, він опустив руки й безнадійно крякнув.

— Нема в мене голосу! — сказав він. — Чиста