Боснійські драми - Слободан Шнайдер
ЗМІЯ: Ми, змії, більше віримо у німу мову рухів і жестів.
АЗРА: Скільки їх було у тебе?
ЗМІЯ: Я рахував їх тільки спочатку.
АЗРА: Як ти їх брав?
ЗМІЯ: Як яка любить. Багатьох — ззаду.
АЗРА: Чи ти взяв якусь із них силою?
ЗМІЯ: Навіщо?
АЗРА: Яка з них тобі найдорожча?
ЗМІЯ: Була б для мене найдорожчою та..., яка б залишилася зі мною після світанку. На світанні вони всі тікають.
Марта несподівано виринає з-під своєї ковдри й голосно кукурікає.
ЗМІЯ: Дай мені зараз мою сорочку.
Азра відскакує зі шкірою Змії в руках, біжить до пічки, відкриває її, у прозектуру ллється розпечена червінь. Здається, світає.
ЗМІЯ: Не роби цього. Заклинаю тебе всім, що святе для тебе.
АЗРА: А що для мене святе?
ЗМІЯ: Заклинаю тебе твоїми дітьми.
АЗРА: Моїми дітьми?
ЗМІЯ: Якщо ти спалиш мою шкіру, ти мене вже ніколи не побачиш.
АЗРА: Це краще, аніж дивитись на змію!
ЗМІЯ: Ти боїшся змії?
Азра мовчить.
ЗМІЯ (корчиться в судомах на долівці): Не роби цього. Я тебе прошу, заклинаю, поверни мені мою сорочку. Так нам судилося, я в цьому анітрохи не винен: ми переодягаємося, а ви вмираєте в тій самій шкірі.
Азра підносить шкіру до світла.
ЗМІЯ: Поверни мою шкіру. Я ні в чому не винен. Я маю робити те, що роблять усі змії, і так буде до судного дня. Якщо ти спалиш мою шкіру, вже мене не побачиш.
АЗРА: Чому?
ЗМІЯ: Про це мене не питай.
МАРТА (верещить): Кинь її! Спали її, спали! Давай, не вагайся!
Азра питально дивиться на неї.
МАРТА: Як пораду з бонтону! Нехай байстрюк запам’ятає, що зміям не місце серед жінок! Вилами її треба! Каменюкою в голову! Ти добряче її вхопи, одразу за головою... а до того — шкіру у вогонь, ти мене чуєш?
ЗМІЯ: Дай мені мою сорочку, мамо!
Азра дає йому шкіру, Змія хапає свою шкіру й зникає.
Темрява.
Кімната освітлюється такою кількістю світла, скільки сонячного зимового дня може пробитися крізь закопчене підвальне вікно.
МАРТА (підходить до Азриного ліжка, змочує їй чоло водою з білої посудини): Все буде добре. Буде і на нашій вулиці свято. Ця діра ще буде Вифлеємом, тут і царі прихилять коліно! Все перевернеться, найслабший буде найсильнішим. Як вона пітніє! Таке смішне мені не снилося давно, можливо, роками. Що ми граємо у фанти і що мій фант витягнули, і що я мушу стати до вікна і, ти тільки уяви собі, кукуріку, кукуріку...
Марта вимахує руками, як крилами, скаче по прозектурі.
Азра дивиться на неї поверх свого покривала.
ГАСАН (ззовні): Сорочку, ти, шолудива дурепо! Раніше чи пізніше! Я тобі одягну гамівну сорочку, якщо цього не зробить хтось інший!
МАРТА: Йди в сраку. Кукуріку, кукуріку!
ГАСАН: Божевільна! Ти отримаєш, що тобі належиться. От тільки повернуться хлопці!
МАРТА: Що?
Гасан, ззовні, хихотить.
6. Дар
Гасан з двома схрещеними буханками хліба на грудях, ніби це два мечі Ангела Джібріла, і повним джутовим мішком, хоче увійти, але зупиняється.
Азра на своїй лежанці, нерухома, визирає з-під покривала.
Марта сидить із Книгою на колінах.
МАРТА: «Якщо ніщо не є таким мертвим, що не могло би бути ще мертвішим, справа Володарів Війни не завершена. Періодичні напади сказу, які приходять на зміну тривалим періодам систематичного вбивання, можна пояснити відчуттям, що в кінцевому рахунку все намарно.
І через тридцять років після їхньої роботи бувало, що на якомусь пагорбі з’являвся якийсь храм, якого до того не було; бувало, що з купи зарізаних і вкинутих до ями, всупереч всім правилам досвіду, виповзав хтось давно оплаканий; і Володарі Війни ніколи не мають певності щодо тих, хто має у своєму розпорядженні більше ніж одну смерть. І тоді зазвичай буває так, що той, хто виповз із дна ями, є свідченням не так примхливості долі, як недбало виконаної роботи. Це ще не все. Завжди знаходяться й такі, що стверджують, ніби несуджений мрець міг унизу, у темряві ями, порахувати тих, кого разом з ним туди вкинули, і навіть знати, хто їх туди вкинув. Навіть якщо воно так, кого це насправді цікавить? Володарі Війни це знають, отим внизу однаково, а решті, які безпосередньо не замішані, розумніше триматися осторонь».
Здається, що Марта заснула над Книгою.
У глибині сцени висвітлюється маленьке дерево. На дереві — двоє панів у фраках, які тримаються кігтями за гілки; вони дещо общипані, якщо порівняти з бездоганною елегантністю, якою відзначалися у сцені «на небі».
Спереду сидить навпочіпки Азра, струнка, як дівчинка-підліток. Перед нею біліє порцелянова посудина.
ПАН НА ГІЛЦІ: Те, що відбувається у цьому лісі, неможливо далі терпіти.
ДРУГИЙ: Це сміття тепер на кожній гілці.
ПАН НА ГІЛЦІ: Звідки вони прилетіли?
ДРУГИЙ: Нехай повертаються всі до одного, трясця їхній матері.
ПАН НА ГІЛЦІ: Ви помітили, що вони абсолютно у всьому хочуть бути такими, як ми?
ДРУГИЙ: Саме це й найгидкіше. Ця підкреслена схожість.
ПАН НА ГІЛЦІ: Це їхнє цвірінькання. То наше, то не наше.
ДРУГИЙ: Жах. Що дужче вони отак стараються, то жах більший.
ПАН НА ГІЛЦІ: Ми мусимо захищати свої гнізда.
ДРУГИЙ: Ми мусимо очистити наш ліс.
ПАН НА ГІЛЦІ: Всіма засобами.
ДРУГИЙ: Ідеться про витривалого і впертого противника, який так легко не здасться.
ПАН НА ГІЛЦІ: Тоді ми підпалимо весь ліс!
ДРУГИЙ: Тоді згорять і наші гнізда.
ПАН НА ГІЛЦІ: Але ліс буде чистим.
ДРУГИЙ: Це найважливіше.
ПАН НА ГІЛЦІ: Вони — нещастя для всього світу. Якщо ми їх ліквідуємо, нагорода буде нашою.
ДРУГИЙ: Ми їх ліквідуємо.
АЗРА: Ану пішли звідси, киш, киш!
ПАН НА ГІЛЦІ: За нами шпигують, мій друже! У нашому власному лісі!
АЗРА: Та хто вас слухає!
ДРУГИЙ: А хто нас не слухає?
АЗРА: Забирайтеся звідси! Була б у мене якась рогатка! Я б воліла краще почути крота під землею (прикладає вухо до долівки).
ПАН НА ГІЛЦІ: Панночко! Ми тут усі говоримо звіриною мовою: і кроти, і птахи!
АЗРА: Я б радше слухала потік... як кле-клекоче і дзю-дзюрчить...
Починає переливати воду з порцелянової посудини у рукомийник і знов набирати.
Раптом, наче світом струсонув якийсь могутній деміург, кольори стали яскравими, потік справді задзюрчав, а двоє панів у фраках ніжно зацвірінькали.
Азра на своєму ліжку, у тому ж стані. Марта витирає Азрине чоло ганчіркою, яку щедро змочує.
ГАСАН: Не можна жити на хлібі й воді. Чи вона
