Божество різанини - Ясміна Реза
(Відривається від телефону.) Вибачте.
МІШЕЛЬ: Ви…
АЛЕН: Я адвокат.
АННЕТ: А ви?
МІШЕЛЬ: А я торгую побутовими приладами. Веронік — письменниця, працює на півставки у мистецько-історичній бібліотеці.
АННЕТ: Письменниця?
ВЕРОНІК: Я брала участь у колективній збірці праць про сабеїстів на основі розкопів, відновлених після припинення конфлікту між Ефіопією та Ерітреєю[1]. А в січні у мене виходить книжка про трагедію в Дарфурі[2].
АННЕТ: То ви спеціалізуєтесь на Африці?
ВЕРОНІК: Так, я цікавлюся цим континентом.
АННЕТ: Інші діти у вас є?
ВЕРОНІК: У Брюно є дев’ятирічна сестричка, Каміль… Яка не розмовляє з власним батьком, бо вночі він позбувся хом’яка.
АННЕТ: Ви позбулися хом’яка?
МІШЕЛЬ: Так, позбувся. Від нього вночі був страшенний гуркіт! Ці істоти сплять удень. Брюно скаржився — ніяк не міг звикнути до цих звуків. Чесно кажучи, я давно вже хотів позбутися хом’яка, і, врешті-решт, я сказав собі — годі! Тож я виніс його і поклав на вулиці. Я гадав, що ці тваринки полюбляють рівчаки, ринви — але ж ні, хом’як закляк! Дивні створіння — ні домашні, ні дикі, — не маю поняття, як вони живуть у природі! Посади хом’яка посеред галяви — він розгубиться. Я не знав, куди його подіти.
АННЕТ: Ви залишили його просто на вулиці?
ВЕРОНІК: Залишив. І намагався переконати Каміль, що хом’як утік. Але вона не повірила.
АЛЕН: А зранку тварини вже не було?
МІШЕЛЬ: Не було.
ВЕРОНІК: А ви ким працюєте?
АННЕТ: Я — радниця з оцінювання майна.
ВЕРОНІК: Чи можемо ми сподіватися… даруйте, що питаю про це так відверто… що Фердінанд вибачиться перед Брюно?
АЛЕН: Було би незле, якби вони потеревенили.
АННЕТ: Алене, він мусить вибачитися! Має сказати, що йому шкода.
АЛЕН: Авжеж. Звісна річ.
ВЕРОНІК: А йому справді шкода?
АЛЕН: Він усвідомив свою провину. Він не тямив, які будуть наслідки. Йому одинадцять років.
ВЕРОНІК: Одинадцять — це вже не дитина.
МІШЕЛЬ: Але й не дорослий! Слухайте, ми ж вам нічого не запропонували! Кави, чаю? Веро, пиріг із фруктами ще є? Смакота, а не пиріг!
АЛЕН: Не відмовлюся від ристрето.
АННЕТ: А мені просто води.
МІШЕЛЬ (до Веронік, яка виходить): Люба, мені принеси еспресо, а ще — свій чудовий пиріг «клафуті»!
(Після паузи.) Я завжди кажу: ми — лише купа сирої глини, з якої треба щось виліпити. Можливо, справжньої форми купа прибере тільки наприкінці життя. Хто знає…
АННЕТ: О!..
МІШЕЛЬ: Маєте обов’язково спробувати фруктовий пиріг! Я не кажу, що він аж такий чудовий…
АННЕТ: Це вже точно.
АЛЕН: Чим ви крамуєте?
МІШЕЛЬ: Різним залізяччям. Замки, дверні ручки, труби. Також усім корисним для побуту — каструлями, пательнями…
АЛЕН: І як?
МІШЕЛЬ: Складно пригадати успішні роки. Ще коли я починав, було вельми сутужно. Добре вже, що маю можливість щоранку йти на роботу з портфелем і каталогом під пахвою. Ми ж не текстильники, від пори року не залежимо. Одначе горнятка для фуа-гра найкраще продаються у грудні!
АЛЕН: Ваша рація…
АННЕТ: Чому, побачивши, як закляк бідний хом’як, ви не забрали його до будинку?
МІШЕЛЬ: Я боявся взяти його в руки.
АННЕТ: Але ж на тротуар ви його якось висадили.
МІШЕЛЬ: Я виніс клітку і перевернув. Торкатися цих істот мені гидко.
Повертається Веронік із тацею. На таці — напої та пиріг.
ВЕРОНІК: Хтось поставив пиріг до холодильника. Моніка все пхає до холодильника — що з нею робити?!
Що вам сказав Фердінанд? Цукру?
АЛЕН: Ні, дякую. З чим «клафуті»?
ВЕРОНІК: Тут яблука і груші.
АННЕТ: Яблука і груші?
ВЕРОНІК: Мій власний рецепт. (Нарізає пиріг і розкладає по тарілках.) Шкода, що холодний.
АННЕТ: Вперше їм «клафуті» з яблуками і грушами.
ВЕРОНІК: Що ви, це класика! Але є маленький секрет.
АННЕТ: Справді?
ВЕРОНІК: Шматочки груш мають бути товщі за шматочки яблук. Бо груша вариться швидше.
АННЕТ: Нічого собі!
МІШЕЛЬ: Але справжньої таємниці пирога вона не розкриє.
ВЕРОНІК: Чекай, дай їм посмакувати.
АЛЕН: Справді, смачно.
АННЕТ: Соковитий пиріг!
ВЕРОНІК: …Крихти медяника!
АННЕТ: Браво!
ВЕРОНІК: Пікардійський різновид «клафуті». Чесно кажучи, рецепт не мій — я дізналася про нього від матері.
АЛЕН: О, медяник, яка смакота… Принаймні ми дізналися про чудовий рецепт.
ВЕРОНІК: Шкода, що це коштувало моєму синочкові двох зубів.
АЛЕН: Саме це я й хотів сказати!
АННЕТ: Але висловився не дуже вдало…
АЛЕН: Та чому ж… (знову вібрує мобільний, Ален зиркає на екран) Мушу відповісти… Так, Морісе… Ні, в жодному разі! Оприлюднювати спростування не можна — одразу спалахне дискусія!.. Це оплачено?.. Угу… А що за наслідки? Яка ще атаксія?.. А припустиме дозування?.. І відколи про це відомо?.. І ви досі це не відкликали?!.. Звісно. Я все розумію… Гаразд. (Одразу набирає інший номер, водночас відправляючи шматки пирога собі до рота.)
АННЕТ: Алене, будь ласка, зверни увагу на нас!
АЛЕН: Так, люба, я зараз… (у мобільник:) Серже?.. Їм уже два роки відомо про ризик уживання препарату… Йдеться про якийсь звіт для закритого користування, але офіційно жодного негативного впливу не визнано… Ні, не вживайте жодних заходів, їх не передбачено в кошторисі, немає жодного слова в річному звіті… Хода п’яниці, порушення рівноваги — зрештою, весь час маєш вигляд, немов гультіпака якийсь… (регоче) Оборот — сто п’ятдесят мільйонів доларів… Усе заперечуйте… Ці недоумки хочуть оприлюднити спростування. У жодному разі! А якщо відкликатимуть, то треба буде скласти комюніке, щось на кшталт отруєння, еге ж, по двох тижнях після загальних зборів… Він мене ще набере… Гаразд. (Звертається до присутніх.) Чесно кажучи, я ще не обідав.
МІШЕЛЬ: О, то пригощайтесь, звичайно!
АЛЕН: Дякую. Про що ви говорили?
ВЕРОНІК: Про те, що краще було би познайомитися за інших обставин.
АЛЕН: Авжеж, це вже точно.
Тож
