Божество різанини - Ясміна Реза
АЛЕН: Якщо вона його приймає і ні на що не скаржиться, то я використаю її як свідка… Хіба я був не в шалику? А, онде він!
МІШЕЛЬ: Знаєте, я не в захваті від вашого цинізму! Якщо в моєї мами буде хоч найменший з описаних вами симптомів, ви побачите, що я з вами зроблю!
АЛЕН: Дія препарату в будь-якому разі спостерігатиметься.
МІШЕЛЬ: Подивимося!
АННЕТ: До побачення…
ВЕРОНІК: Ну і навіщо поводитися ґречно? Щирість — це вияв ідіотизму, вона лише послаблює і роззброює нас…
АЛЕН: Так, Аннет, ходімо вже звідси! Досить із нас на сьогодні всіх цих замовлянь!
МІШЕЛЬ: Еге ж, ідіть. Проте я вам скажу таке: від самого початку нашого знайомства у мене склалося враження, що Фердінанд живе у надто поблажливих умовах…
АННЕТ: Коли ви вбили нещасного хом’яка…
МІШЕЛЬ: Що?! Вбив?!
АННЕТ: Авжеж, убили.
МІШЕЛЬ: Я вбив хом’яка?!
АННЕТ: Ви намагаєтеся накинути провину нам, розмахуєте своїми чеснотами, мов прапором, хоча самі — звичайнісінький убивця!
МІШЕЛЬ: Але я не вбивав хом’яка!
АННЕТ: Ви вчинили ще гірше. Залишили перелякану тваринку посеред ворожого світу. Напевно, його зжер якийсь собака або пацюк!
ВЕРОНІК: Правда! Правда!
МІШЕЛЬ: Що значить «правда»?!
ВЕРОНІК: Бо вона має рацію. А що ти хотів?! З тваринкою напевно сталося щось жахливе.
МІШЕЛЬ: Я гадав, що хом’як зрадіє, опинившись на волі. Скоріше за все, він кинувся до найближчої канави, сп’янівши від радощів!
ВЕРОНІК: Навряд.
АННЕТ: І ви залишили його.
МІШЕЛЬ: Я не можу доторкатися до цих істот! Чорт, Веро, ти ж знаєш — не можу!
ВЕРОНІК: Він боїться гризунів.
МІШЕЛЬ: Так, боюся! А ще мене відлякують рептилії — з усім, що повзає по землі, у мене не складаються стосунки!
АЛЕН (до Веронік): А чому ви не забрали хом’яка додому?
ВЕРОНІК: Але ж я нічого не знала! Наступного ранку Мішель сказав мені й дітям, що хом’як утік. Я спустилась одразу ж — одразу ж! — обійшла весь квартал, зазирнула до льоху…
МІШЕЛЬ: Це ж огидно, що мене примощують на лаву підсудних через цю історію з хом’яком, яку ти, Веронік, вирішила розповісти! Це особиста справа, яка стосується тільки нас і ніяк не пов’язана з ситуацією! Назвати мене вбивцею! Це неприпустимо! У моєму ж власному домі!
ВЕРОНІК: А до чого тут дім?
МІШЕЛЬ: У домі, двері якого я широко розчинив, зробивши крок до примирення, людям, які мали би бути вдячними мені за це!
АЛЕН: Дуже зворушливо — ви самі винагороджуєте себе оплесками.
АННЕТ: Невже вас не мучить сумління?
МІШЕЛЬ: Яке сумління?! Мені завжди була огидна ця тварина. І я радий, що її більше немає.
ВЕРОНІК: Мішелю, це ж смішно.
МІШЕЛЬ: Смішно?! Що смішно? Ти що, здуріла?! Їхній синуля відгамселив Брюно, а мені дорікають якимсь хом’яком?!
ВЕРОНІК: Але ти не можеш заперечувати, що погано повівся з хом’яком.
МІШЕЛЬ: Та плювати я хотів на хом’яка!
ВЕРОНІК: Що ж ти зранку на доньку не наплював?!
МІШЕЛЬ: Хай тільки повернеться! Я не дозволю, щоби дев’ятирічне дівча вказувало мені, як поводитися!
АЛЕН: Отут я з ним згодний на сто відсотків!
ВЕРОНІК: Просто жах…
МІШЕЛЬ: Годі, Веронік, годі! Досі я підтримував обидві сторони, проте ще трохи — і перейду на їхню.
АННЕТ: А як же Брюно?
МІШЕЛЬ: А що Брюно?
АННЕТ: Він не зажурився?
МІШЕЛЬ: Гадаю, у нього інші турботи.
ВЕРОНІК: Брюно не був прив’язаний до Хрумка.
МІШЕЛЬ: Чули? Хрумко! Оце так прізвисько! Тьху!
АННЕТ: Якщо вас не мучить сумління, то чому ви гадаєте, що воно має мучити нашого сина?
МІШЕЛЬ: Слухайте, чхати я хотів на всі ці дурнуваті теревені! Ми намагалися бути милими, навіть тюльпани купили, дружина представила мене як лівака, одначе правда в тому, що я не контролюю себе, у мене твердий характер!
АЛЕН: Ми тут усі такі.
ВЕРОНІК: А от і ні! Мені дуже шкода, але не всі тут такі тверді.
АЛЕН: Гаразд, ви не тверда.
ВЕРОНІК: І слава Богу!
МІШЕЛЬ: Звісно, дарджилінґ, ти не тверда, ти освічена жінка, ти ніколи не схибиш…
ВЕРОНІК: Навіщо ти мене ображаєш?
МІШЕЛЬ: Я тебе не ображаю. Якраз навпаки.
ВЕРОНІК: Та ні, ображаєш — і добре це розумієш.
МІШЕЛЬ: Це ти влаштувала цей «світський раут», а мене просто втягнула…
ВЕРОНІК: Втягнула?!
МІШЕЛЬ: Саме так.
ВЕРОНІК: Неприємно це чути.
МІШЕЛЬ: Чому ж? Ти ж ратуєш за блага цивілізації — ось і маєш!
ВЕРОНІК: Авжеж, я ратую за блага цивілізації! Дякувати Богу, ще є такі люди! (Мало не плаче.) По-твоєму, твердий характер — це краще?
АЛЕН: Ну ж бо…
ВЕРОНІК: Ні, ну скажіть: це нормально — докоряти тим, що ти недостатньо тверда?..
АННЕТ: Ніхто цього не казав. Вам ніхто нічим не докоряє.
ВЕРОНІК: Звісно що докоряє! (Плаче.)
АЛЕН: Та ні!
ВЕРОНІК: А що я мала робити?! Подати скаргу? Авжеж, ми могли би не зустрічатись, а просто подати одне на одного страхові позови…
МІШЕЛЬ: Годі, Веро…
ВЕРОНІК: Що годі, що?!
МІШЕЛЬ: Це вже занадто…
ВЕРОНІК: А мені байдуже! Прагнеш уникнути дріб’язковості, а в результаті тебе принижують і залишають на самоті…
АЛЕН (його мобільний вібрує): Так, слухаю… «Хай доведуть!» «Доведіть це!» Проте, на мою думку, краще взагалі не відповідати…
МІШЕЛЬ: Людина весь час самотня. Всюди і завжди. Хоче хтось рому?
АЛЕН: Слухайте, Морісе, я на зустрічі, передзвоню з офісу… (Кладе слухавку.)
ВЕРОНІК: Ось, бачите — доводиться жити з абсолютно негативною людиною.
АЛЕН: Це ви про кого?
МІШЕЛЬ: Про мене.
ВЕРОНІК: І як я могла на це піти! Не треба було укладати шлюб!
МІШЕЛЬ: А я тобі це казав!
ВЕРОНІК: Ти мені це казав?!
МІШЕЛЬ: Авжеж.
ВЕРОНІК: Ти мені казав, що не хотів цього шлюбу?
МІШЕЛЬ: Мені ця ідея була не до вподоби.
АННЕТ: І все ж ідея була чудова…
МІШЕЛЬ: Ой, не треба!.. (Високо піднімає пляшку рому.) Ну ж
