Хазяїн - Іван Карпенко-Карий
«Хазяїн» Івана Карпенка-Карого — це класичний твір української літератури, який переносить читача до кінця 19 століття, в часи, коли Україна боролася за свою незалежність та ідентичність.
Головний герой, хазяїн Максим, виступає символом національної гідності та віри в краще майбутнє. Він об'єднує інших українців, щоб вони могли вистояти перед антиукраїнськими репресіями і поневоленням.
Читайте «Хазяїна» на readbooks.com.ua, щоб поглибити своє розуміння історії та духу українського народу. Ця книга нагадує нам про важливість боротьби за свободу і справедливість, а також про силу спільної віри у майбутнє.
Комедія в 4 діях ДІЄВІ ЛЮДЕ
Терентій Гаврилович Пузир — хазяїн, мільйонер.
Марія Івановна — його жінка.
Соня — їх дочка.
Феноген — права рука хазяїна.
Маюфес — фактор.
Павлина — кравчиха з города.
Зеленський, Ліхтаренко — економи.
Куртц — шахмейстер[1].
Петро Петрович Золотницький — родовитий багатий пан.
Калинович — учитель гімназії.
Зозуля — помічник Ліхтаренків.
Лікар.
Харитон — розсильний.
Петро.
Дем'ян.
Дівчина.
Юрба робітників.
ДІЯ ПЕРШАКабінет.
ЯВА 1Феноген (входить з бокових дверей з халатом в руках. Говоре в другі двері). Петруша! Скажи хазяйці, що халат у мене…
З середніх дверей виходе Маюфес.
А, це ви, Григорій Мойсєєвич? Заходьте!
ЯВА IIФеноген і Маюфес.
Маюфес. Доброго здоров'я, Феноген Петрович!
Феноген. Здоровенькі були. Що це ви нас відцурались? Давненько я вас не бачив.
Маюфес. Діла, діла, діла!
Феноген. Загрібаєте грошики!
Маюфес. Ет, поки заробиш грош, підошви побйош!
Феноген. Ну, не гнівіть бога! Домик чудовий купили!
Маюфес. За стілько літ — другії купили не домики, а палати!
Феноген. Мало чого… Е-хе-хе!.. От гляньте!
Маюфес. Халат, ну?
Феноген. Халат міліонера! Бачите, як багатіють. Ще отакий є кожух, аж торохтить! Нового купувать не хоче, а від цього халата і від кожуха, повірите, смердить! Он як люде багатіють: учіться!
Маюфес. Ето што-нібудь особенного!..
Феноген. Ну й оказія ж нам була через цей кожух. Подумайте: швейцар не пускав Терентія Гавриловича у земський банк!
Маюфес. Ну, не пускав, а як пізнав, зараз пустив… Терентія Гавриловича і в рогожі пізнають!
Феноген. А так… Слухайте, Григорій Мойсєєвич, чи нема у вас на прикметі земельки?
Маюфес. Для вас?
Феноген. Еге. Постарів, треба на свій хліб.
Маюфес. Пора, пора самому хазяїном буть, хоч вам і тут добре.
Феноген. Гріх скаржитись! Та тільки то моя біда, що перше я купував, продавав і мав добрі куртажі[2], варт було побиватись; а тепер держить при собі. Коли-не-коли перепаде свіжа копійка! Так пошукайте для мене десятин п'ятсот.
Маюфес. Кругленький шматочок! Постараюсь. А тепер проведіть мене до Терентія Гавриловича.
Феноген. Ходім! Тілько шукайте землю поближче до вокзала…
Маюфес. Што-нібудь особенного…
Зеленський (з дверей). Феноген Петрович, можна?
Феноген. Заходьте, я зараз! (Вийшов з Маюфесом.)
ЯВА IIIЗеленський, а потім Феноген.
Зеленський. От і шапкуй перед хлопом! Не можна інакше: силу має, а може, сам і нацьковує, аби зірвать, — треба загодить!
Входе Феноген.
Феноген. А що скажете? Кажіть скоріще, бо незабаром сюди хазяйка вийдуть.
Зеленський. Терентій Гаврилович гнів на мене має, і я боюсь, щоб мене не перевели в Чагарник на місто Ліхтаренка; а там менше жалування, у мене сім'я… замовте словечко… (Виймає гроші.)
Феноген. Та що ж я можу… Знаєте, який наш хазяїн, часом щоб не подумав, що ви мене підкупили, у нього честь — перше всього!
Зеленський. Дурно ніхто нічого не робе: ви для мене, я для вас. (Дає гроші.) Замовте добре словечко, ви найближчий до хазяїна чоловік.
Феноген. Та я попробую… Тілько хто його знає, як… (Бере гроші.) Це ви мені позичаєте… А якщо нічого корисного не вийде — я віддам.
Зеленський. Ваше слово все переборе. Нехай і в Чагарник переводять, та хоч би жалування не поменшили… Я крадькома сюди, а тепер в контору. (Вийшов.)
