Божество різанини - Ясміна Реза
ВЕРОНІК: Ти казав мені, що ця ідея тобі була не до вподоби?!
МІШЕЛЬ: Здається, казав.
ВЕРОНІК: Здається?!
АЛЕН: Налийте мені — але трошечки!
АННЕТ: Хіба ти не збирався йти?
АЛЕН: Я що, не можу випити келишок, якщо пропонують?
Мішель наливає Аленові.
ВЕРОНІК: Подивися мені в очі і повтори, що ми не дійшли згоди щодо цього питання!
АННЕТ: Веронік, заспокойтеся, це не дасть жодних результатів…
ВЕРОНІК: А хто вранці заборонив їсти пиріг? Хто сказав — залиш шматочок для подружжя Рей?! Хто сказав, га?!
АЛЕН: Дуже мило з вашого боку.
МІШЕЛЬ: До чого тут це?
ВЕРОНІК: До чого?! Як — до чого?!
МІШЕЛЬ: Коли приймаєш людей, треба підготуватися.
ВЕРОНІК: Ти брешеш, брешеш! Він бреше!
АЛЕН: Слухайте, чесно кажучи, дружина довго вмовляла мене. Коли тебе виховують у мужніх ідеалах Джона Вейна, немає жодного бажання вирішувати подібні справи розмовами.
МІШЕЛЬ: Ха-ха-ха!
АННЕТ: А я думала, твій взірець — Айвенго.
АЛЕН: Ідеали ті самі.
МІШЕЛЬ: Вони доповнюють одне одного.
ВЕРОНІК: Доповнюють! Господи, Мішелю, годі принижуватись!
АННЕТ: Даремно я його сюди притягнула.
АЛЕН: Ну а чого ти чекала, цуцику мій?.. А й справді, кумедне прізвисько… Ти думала, що ми побачимо загальне примирення? Чудовий ром!
МІШЕЛЬ: Ага! Справді? «Кер-де-Шоф», п’ятнадцять років витримки, прямісінько з Санта-Рози!
ВЕРОНІК: А тюльпани — чия ідея? Я сказала: шкода, що немає тюльпанів, але не просила бігти зрання на Мутон-Дюверне!
АННЕТ: Веронік, не варто доводити себе до такого стану…
ВЕРОНІК: Тюльпани — це він! Він!
АННЕТ: Ми з Веронік сердимося. Дуже дивно, коли людина порівнює себе з Джоном Вейном та Айвенго — і при цьому боїться взяти у руки звичайнісіньку мишу!
МІШЕЛЬ: Годі! Досить із мене цього хом’яка!
Наливає Аннет рому.
ВЕРОНІК: А й справді, це ж смішно!
АННЕТ: А їй?
МІШЕЛЬ: Не думаю, що в цьому є потреба.
ВЕРОНІК: Налий мені, Мішелю.
МІШЕЛЬ: Ні.
ВЕРОНІК: Мішелю!
МІШЕЛЬ: Ні!
Веронік намагається вирвати пляшку з його рук. Мішель опирається.
АННЕТ: Що на вас найшло, Мішелю?!
МІШЕЛЬ: Тримай! Пий, ну ж бо, пий!
АННЕТ: Алкоголь для вас шкідливий?
ВЕРОНІК: Добрий ром! Та де там, яка там шкода!.. (У неї підкошуються ноги.)
АЛЕН: Ну… тепер я взагалі нічого не розумію…
ВЕРОНІК (до Алена): Месьє як вас там…
АННЕТ: Його звати Аленом.
ВЕРОНІК: Алене, у нас немає нічого спільного, але подивіться — я живу з чоловіком, який раз і назавжди вирішив, що життя — досить похмура річ, і жити з чоловіком, який учепився за цю позицію, який опирається змінам, який розпалюється через дрібницю…
МІШЕЛЬ: Та йому байдуже. Байдуже абсолютно!
ВЕРОНІК: Хіба не можна вірити… у можливість його виправлення?
МІШЕЛЬ: Слухай, це остання людина, якій варто це розповідати.
ВЕРОНІК: Іди до біса! Говоритиму з ким захочу!
МІШЕЛЬ (дзвонить телефон): Кого там нечиста принесла?.. Так, мамо… Він почувається добре. Так, добре, хоч і не має зубів… Звісно ж, йому болить. Але це минеться. Мамо, я зараз зайнятий, я тобі передзвоню.
АННЕТ: Брюно досі боляче?
ВЕРОНІК: Ні.
АННЕТ: То нащо тривожити вашу матір?
ВЕРОНІК: Інакше він не може. Треба, щоб вона непокоїлась.
МІШЕЛЬ: Ну все, Веронік, досить! Що це за сеанс психотерапії?
АЛЕН: Веронік, подумайте: хіба насправді нас цікавить щось, окрім нас самих? Звісно, хотілось би вірити у можливість виправлення. Виправлення, яке спонукали би ми і яке було би позбавлене нашої власної вигоди. Проте чи це можливо? Хтось тихо згасає — такий у нього спосіб життя, хтось відмовляється помічати, що час минає, і кує, коли гаряче. Але чи є різниця? Люди метушаться, поки живі. Освіта, стихійні лиха… Ось ви, скажімо, пишете книжку про Дарфур — гаразд, я розумію, можна сказати собі: «А чи не взяти мені за тему масове вбивство? В історії повно таких моментів. І я про це напишу!» Кожен рятує себе, як може…
ВЕРОНІК: Я пишу книжку не для того, щоб урятувати себе. Ви її не читали і не можете знати, про що вона.
АЛЕН: Не має значення.
Пауза.
ВЕРОНІК: Але ж і гидкий аромат у цього «Куроса»!..
МІШЕЛЬ: Просто огидний.
AЛEH: Ви не пошкодували парфумів.
АННЕТ: Даруйте…
ВЕРОНІК: Ви тут ні до чого. Це я бризкала неуважно… Невже не можна поводитися простіше, чому все це повинне бути таким знесилювальним?
АЛЕН: Ви забагато міркуєте. Жінки взагалі забагато міркують.
АННЕТ: Оригінальна відповідь! Зіб’є з пантелику, еге ж?
ВЕРОНІК: Я не розумію, що означає «забагато міркувати». І не бачу сенсу в існуванні без чітких моральних принципів.
МІШЕЛЬ: То подивися на моє життя!
ВЕРОНІК: О, замовкни! Замовкни! Мені гидко від твоєї улесливості! Ти просто бридкий!
МІШЕЛЬ: Де твоє почуття гумору?
ВЕРОНІК: У мене його немає. І немає жодного бажання його набувати.
МІШЕЛЬ: А я вважаю, що стосунки — це найжахливіше випробування, надіслане нам Господом.
АННЕТ: Чудово!
МІШЕЛЬ: Стосунки і подружнє життя.
АННЕТ: Мішелю, вас ніхто тут не зобов’язує розкривати всі карти. Я вважаю це навіть певною мірою непристойним.
ВЕРОНІК: Йому байдуже.
МІШЕЛЬ: Хіба ви не згодні зі мною?
АННЕТ: Ваші зауваження виходять за рамки… Алене, скажи щось!
АЛЕН: Він має право думати все, що хоче.
АННЕТ: Проте всім оголошувати про це необов’язково.
АЛЕН: Що ж, може, й так…
АННЕТ: Хіба нас обходить їхнє подружнє життя? Ми прийшли, щоби вирішити проблему з дітьми, а не слухати скарги на їхнє життя!
АЛЕН: Так, але…
АННЕТ: Що «але»? Що ти цим хочеш сказати?
АЛЕН: Є зв’язок.
