Вибрані твори - Антон Павлович Чехов

проходять худі хворі в халатах, проносять мерців і посуд з нечистотами, плачуть діти, дме протяг. Андрій Юхимович знає, що для хворих на пропасницю, сухотних і взагалі вразливих хворих такі умови дуже важкі, але що зробиш? В приймальні зустрічає його фельдшер Сергій Сергійович, маленький, товстий чоловік з голеним, чисто вимитим пухлим обличчям, з лагідними плавними манерами і в новому просторому костюмі, схожий більше на сенатора, ніж на фельдшера. В місті він має величезну практику, ходить. у білому галстуку і вважає себе більш обізнаним, ніж лікар, який зовсім не має практики. У кутку, в приймальні, стоїть великий образ у кіоті, з важкою лампадою, коло нього — ставник у білому чохлі; на стінах висять портрети архієреїв, краєвид Святогорського монастиря і вінки з сухих волошок. Сергій Сергійович релігійний і любить благоліпність. Образ поставлено його коштом; неділями в приймальні хто-небудь з хворих, з його наказу, читає вголос акафіст, а після читання сам Сергій Сергійович обходить усі палати з кадилом і кадить у них ладаном.

Хворих багато, а часу мало, і тому справа обмежується самим тільки коротким опитуванням і видачею яких-небудь ліків, як-от летючої мазі чи рицини. Андрій Юхимович сидить, підперши щоку кулаком, замислившись, і машинально ставить запитання. Сергій Сергійович теж сидить, потирає свої ручки і зрідка втручається.

— Хворіємо й нужду терпимо через те, — каже він, — що господу милосердному погано молимось. Еге ж!

Під час прийому Андрій Юхимович не робить ніяких операцій; він давно вже одвик від них, і вигляд крові його неприємно хвилює. Коли йому доводиться розкривати дитині рота, щоб заглянути в горло, а дитина кричить і захищається рученятами, то від шуму у вухах в нього паморочиться голова й виступають сльози на очах. Він квапиться приписати ліки і махає руками, щоб жінка швидше винесла дитину.

На прийомі скоро йому надокучають боязкість хворих та їхня нетямучість, близькість благоліпного Сергія Сергійовича, портрети на стінах і свої власні запитання, що їх він ставить незмінно вже понад двадцять років. І він виходить, прийнявши п’ять-шість хворих. Решту без нього приймає фельдшер.

З приємною думкою, що, слава богу, приватної практики в нього давно вже нема і що йому ніхто не перешкодить, Андрій Юхимович, прийшовши додому, негайно сідає в кабінеті за стіл і починає читати. Читає він дуже багато і завжди з великою охотою. Половина платні йде в нього на купівлю книг, і з шести кімнат його квартири три завалено книгами і старими журналами. Найбільше він любить твори з історії і філософії; а з медицини він передплачує тільки «Врача», якого завжди починає читати з кінця. Читання кожного разу триває без перерви по кілька годин і його не стомлює. Читає він не так швидко й поривчасто, як колись читав Іван Дмитрович, а повільно, проникливо, часто спиняючись на місцях, які йому подобаються або незрозумілі. Біля книги завжди стоїть графинчик з горілкою і лежить солоний огірок або мочене яблуко просто на сукні, без тарілки. Через кожних півгодини він, не відриваючи очей від книги, наливає собі чарку горілки й випиває, потім, не дивлячись, намацує огірок і відкушує шматочок.

О третій годині він обережно підходить до кухонних дверей, кашляє й каже:

— Дар’юшко, як би мені пообідати…

Після обіду, досить поганого й неохайного, Андрій Юхимович ходить по своїх кімнатах, схрестивши ца грудях руки, і думає. Б’є четверта година, потім п’ята, а він усе ходить і думає. Часом риплять кухонні двері і з’являється з них червоне, заспане обличчя Дар’юшки.

— Андрію Юхимовичу, чи вам не пора пиво пити? — питає вона заклопотано.

— Ні, ще не час… — відповідає він. — Я почекаю… почекаю…

Надвечір звичайно приходить поштмейстер, Михайло Авер’янович, єдина у всьому місті людина, товариство якої Андрія Юхимовича не обтяжує. Михайло Авер’янович колись був дуже багатим поміщиком і служив у кавалерії, але розорився і через нестатки вступив під старість до поштового відомства. В нього бадьорий, здоровий вигляд, розкішні сиві бакени, манери добре вихованої людини й гучний приємний голос. Він добрий і чутливий, але запальний. Коли на пошті хто-небудь з одвідувачів протестує, не погоджується або просто починає розмовляти, то Михайло Авер’янович багровіє, труситься всім тілом і кричить громовим голосом: «Замовчіть!» — тому поштова філія давно вже набула репутації установи, в якій страшно бувати. Михайло Авер’янович поважає і любить Андрія Юхимовича за освіченість і благородство душі, а до інших обивателів ставиться згорда, як до своїх підлеглих.

— А ось і я! — каже він, входячи до Андрія Юхимовича. — Здрастуйте, мій дорогий! Мабуть, я вже набрид вам, га?

— Навпаки, дуже радий, — відповідає йому лікар. — Я завжди радий вам.

Приятелі сідають у кабінеті на диван і якийсь час мовчки курять.

— Дар’юшко, як би нам пива! — каже Андрій Юхимович.

Першу пляшку випивають теж мовчки: лікар — задумавшись, а Михайло Авер’янович — з веселим, пожвавленим виглядом, як людина, що має розповісти щось дуже цікаве. Розмову завжди розпочинає лікар.

— Який жаль, — каже він повільно і тихо, похитуючи головою й не дивлячись в очі співрозмовникові (він ніколи не дивиться в очі), — який великий жаль, шановний Михайле Авер’яновичу, що в нашому місті зовсім нема людей, які б уміли й любили вести розумну й цікаву розмову. Це величезна для нас втрата. Навіть інтелігенція не підноситься над пошлістю; рівень її розвитку, запевняю вас, нітрохи не вищий, ніж у нижчого стану.

— Цілковита правда. Згоден.

— Ви самі зволите знати, — каже далі лікар тихо і повільно, — що на цьому світі все незначне й нецікаве, крім вищих духовних проявів людського розуму. Розум проводить різку межу між твариною і людиною, натякає на божественність останньої і певною мірою навіть заступає їй безсмертя, якого нема. Виходячи з цього, розум є єдиним можливим джерелом насолоди. А ми не бачимо й не чуємо навколо себе розуму, — значить, ми позбавлені насолоди. Щоправда, в нас є книжки, але це зовсім не те,