Вибрані твори - Антон Павлович Чехов

Андрій Юхимович, почувши це, виглянув з сіней у палату й спитав лагідно:

— За що?

— За що? — крикнув Іван Дмитрович, наближаючись до нього з загрозливим виглядом і судорожно запинаючись у халат. — За що? Злодій! — промовив він з огидою і стуляючи губи так, нібито хотів плюнути. — Шарлатан! Кат!

— Заспокойтеся, — сказав Андрій Юхимович, провинно усміхаючись. — Запевняю вас, я ніколи нічого не крав, що ж до іншого, то, напевне, ви дуже перебільшуєте. Я бачу, що ви на мене сердиті. Заспокойтеся, прошу вас, якщо можете, і скажіть спокійно: за що ви сердиті?

— А за що ви мене тут тримаєте?

— За те, що ви хворі.

— Так, хворий. Але ж десятки, сотні божевільних гуляють на волі, бо ваше неуцтво неспроможне відрізнити їх від здорових. Чому ж я і от ці нещасні повинні сидіти тут за всіх, як козли відпущення? Ви, фельдшер, наглядач і вся ваша лікарняна наволоч з морального боку незрівнянно нижчі за кожного з нас, чому ж. ми сидимо, а ви ні? Де логіка?

— Моральна сторона і логіка тут ні до чого. Все залежить від випадку. Кого посадили, той сидить, а кого не посадили, той гуляє, от і все. В тому, що я лікар, а ви душевнохворий, нема ні моральності, ні логіки, а сама тільки пуста випадковість.

— Цієї дурниці я не розумію… — глухо промовив Іван. Дмитрович і сів на своє ліжко.

Мойсейко, якого Микита не насмілився обшукувати при лікарі, розклав у себе на ліжку шматочки хліба, папірці й кісточки і, все ще тремтячи від холоду, щось швидко й співуче заговорив по-єврейськи. Мабуть, він уявив, що відкрив крамничку.

— Відпустіть мене, — сказав Іван Дмитрович, і голос у нього затремтів.

— Не можу.

— Та чому ж? Чому?

— Тому, що на це нема в мене права. Подумайте, яка користь вам з того, якщо я відпущу вас? Ідіть. Вас затримають городяни або поліція й повернуть назад.

— Так, так, це правда… — проговорив Іван Дмитрович і потер собі лоба. — Це жахливо! Але що ж мені робити? Що?

Голос Івана Дмитровича і його молоде розумне обличчя з гримасами сподобались Андрієві Юхимовичу. Йому захотілось приголубити молоду людину й заспокоїти її. Він сів поруч нього на постіль, подумав і сказав:

— Ви питаєте, що робити? Найкраще у вашому стані — втекти звідси. Але, на жаль, це марна річ. Вас затримають. Коли суспільство захищає себе від злочинців, психічнохворих і взагалі незручних людей, то воно непереможне. Вам залишається одне: заспокоїтись на думці, що ваше перебування тут необхідне.

— Нікому воно не потрібне.

— Раз існують тюрми і будинки для божевільних, то мусить же хто-небудь сидіти в них. Не ви — то я, не я — то хто-небудь третій. Підождіть, коли в далекому майбутньому закінчать своє існування тюрми і будинки для божевільних, то не буде ні грат на вікнах, ні халатів. Звичайно, такий час рано чи пізно настане.

Іван Дмитрович глузливо усміхнувся.

— Ви жартуєте, — сказав він, мружачи очі. — Таким папам, як ви і ваш помічник Микита, нема ніякого діла до майбутнього, але можете бути певні, шановний пане, настануть кращі часи! Хай я висловлююсь пошло, смійтесь, але засяє зоря нового життя, переможе правда, і на вашій вулиці буде свято! Я не діждуся, здохну, а зате чиї-небудь правнуки діждуться. Вітаю їх від усієї душі й радою, радію за них! Вперед! Хай поможе вам бог, друзі!

Іван Дмитрович а блискучими очима підвівся і, простягаючи руки до вікна, казав далі з хвилюванням у голосі:

— З-за цих грат благословляю вас. Хай живе правда! Радію!

— Я не бачу особливої причини радіти, — сказав Андрій Юхимович, якому рух Івана Дмитровича здався театральним і в той же час дуже сподобався. — Тюрем і будинків для божевільних не буде, і правда, як ви зводили висловитися, переможе, але ж суть речей не зміниться, закони природи залишаться ті ж самі. Люди хворітимуть, старітимуться і вмиратимуть так само, як і тепер. Хоч би яка чудова зоря освітлювала ваше життя, все ж кінець кінцем вас заб’ють у труну й кинуть у яму.

— А безсмертя?

— Е, киньте!

— Ви не вірите, ну, а я вірю. У Достоєвського чи у Вольтера хтось каже, що якби не було бога, то його вигадали б люди. А я глибоко вірю, що коли нема безсмертя, то рано чи пізно його винайде великий людський розум.

— Добре сказано, — промовив Андрій Юхимович, усміхаючись від задоволення. — Це добре, що ви вірите. З такою вірою можна жити, розкошуючи навіть замурованому в стіні. Ви зводили де-небудь дістати освіту?

— Так, я був в університеті, але не скінчив.

— Ви мисляча і вдумлива людина. За всяких обставин ви можете знаходити заспокоєння в самому собі. Вільне й глибоке мислення, що прагне зрозуміти життя, і цілковита зневага до безглуздої суєти світу — ось два блага, вищі за яких ніколи не знала людина. І ви можете володіти ними, хоч би ви жили за трьома гратами. Діоген жив у бочці, проте був щасливіший за всіх царів земних.

— Ваш Діоген був бовдур, — похмуро промовив Іван Дмитрович. — Що ви мені кажете про Діогена та про якесь там розуміння! — раптом розсердився він і схопився, — Я люблю життя, люблю жагуче. У мене манія переслідування, постійний хворобливий страх, але бувають хвилини, коли мене охоплює жадоба життя, і тоді я