Домбі і син - Чарльз Діккенс

МІСТЕР ДОМБІ ЇДЕ ПОДОРОЖУВАТИ

— Містере Домбі, сер, — сказав майор Бегсток, — Джой Б. загалом не сентиментальний чоловік, бо вдача в Джозефа крутенька. Та і в Джо є почуття, сер, і коли їх розбурхають… під усі чорти, містере Домбі! — раптом розлютився майор, — це вже слабкість, сер, і я їй не піддамся!

У таких словах виливав душу майор Бегсток, вітаючи містера Домбі на горішній площадці сходів у своїй оселі на Принцесиному майдані. Перед їхньою спільною поїздкою містер Домбі зайшов до майора поснідати, і безталанний тубілець уже зазнав стільки лиха через гарячі булочки, що життя, ускладнене ще й питанням варених яєць, здавалось йому нестерпно важким.

— Не личить старому солдатові Бегстокового гарту, — трохи зм’якнувши, додав майор, — здаватись на волю своїх почуттів, але… під усі чорти, сер! — скрикнув він у новому нападі люті, — я співчуваю вам!

Багрове лице майора ще більше побагровіло, а рачачі очі і зовсім вилізли йому на лоба, коли, він ручкався — і містером Домбі, надаючи цьому мирному ритуалові такого войовничого характеру, ніби мав тут же вступити з ним у боксерський поєдинок на приз у тисячу фунтів стерлінгів і звання чемпіона Англії. Крутячи головою на всі боки й пирхаючи, як кінь, майор повів свого гостя до вітальні і там, приборкавши нарешті свої почуття, звернувся до нього щиро та невимушено, як і належить товаришеві в мандрівці.

— Домбі, — мовив майор, — я радий цій зустрічі. Я пишаюся нею, Домбі. Небагато знайдеться в Європі людей, кому Джей Бегсток сказав би таке, бо Джош — чоловік простий до брутальності, сер: така вже в нього натура; але Джой. Б. пишається зустріччю з вами, Домбі.

— Ви надзвичайно люб’язні, майоре, — відказав містер Домбі.

— Ні, сер, — запротестував майор, — анітрохи. Не така в мене вдача. Якби Джой мав таку вдачу, то нині був би цей Джо генерал-лейтенант сер Джозеф Бегсток, кавалер ордена Лазні вищого ступеня й приймав би він вас у зовсім іншому кварталі Лондона. Я бачу, ви ще не знаєте старого-Джо, сер. Але ця зустріч незвичайна, і я маю чим пишатися. Богом свідчуся, сер, — запевнив майор, — це велика честь для мене!

Містеру Домбі, що знав ціну собі й своїм грошам, подумалось, що майор каже правду, і тому він не став заперечувати. Однак те, що майор інстинктивно збагнув цю правду й отак прямо визнав її, — це було дуже приємно. Це підтверджувало, — якщо таке підтвердження було потрібне, — що містер Домбі не помилився в майорові. Це свідчило, що вплив його не обмежувався його діловою сферою і що майор — офіцер і джентльмен — відчував і визнавав той вплив не менше, ніж швейцар Королівської біржі.

І якщо усвідомлювати це було завжди приємно, то тепер і поготів, — тепер, коли містер Домбі особливо виразно бачив, яка безсила його воля, які хисткі його надії й нікчемне його багатство. «Що може зробити воно, те багатство?» — питався якось Поль. Інколи, обмірковуючи це дитяче питання, містер Домбі починав і сам вагатися. І справді: що може воно зробити? Що воно зробило?

Та то були поодинокі думки, що зароджувались глупої ночі в понурій самотині та мороці його кабінету, і пиха його легко знаходила тисячі доказів для самоутвердження, — таких же невідпорних і переконливих, як і майорові слова. Не маючи друзів, містер Домбі потягнувся душею до майора. Не можна сказати, щоб то було особливо тепле почуття, але душа його трохи відтанула. Майор зайняв у ній певне місце — щоправда, незначне — ще тоді, на морському узбережжі. Він був світською людиною й мав деякі непогані знайомства. Він багато балакав, розповідав анекдоти, і містер Домбі ставився до нього як до людини гострого розуму, що вміє блиснути у товаристві, і, на щастя, позбавлена такої підступної риси, як бідність, котра здебільшого вадить усім гострим розумам. Суспільне становище майора було, безперечно, солідне. І взагалі майор був вигідний компаньйон, бо добре знався на розвагах та всіх отих закладах, де вони збиралися побувати, та й тримався він з такою собі джентльменською безпосередністю, що цілком непогано узгоджувалася з його власним діловим характером, анітрохи не конкуруючи з ним. Можливо, містер Домбі й гадав, що майор, який в силу свого покликання звик легковажити ту безжальну руку, що недавно пустила за вітром його — Домбі — сподівання, зможе прищепити і йому дещо із своєї корисної філософії та розвіяти його малодушні жалі. Але коли містер Домбі й мав таку думку, то ховався з нею від себе самого, і вона, непомічена, лежала десь на споді його душі.

— Де ж той негідник? — гукнув майор, гнівно блискаючи очима по кімнаті..

Тубілець, що не мав певного імені й озивався на кожен лайливий епітет, миттю з’явився на порозі, але ближче підійти не наважився.

— Ну, мерзотнику, а де ж сніданок? — спитав жовчний майор.

Чорношкірий щез у пошуках сніданку, і незабаром знову почулися його кроки на сходах — бідолага так сильно тремтів, що тарелі на таці не просто дзеленькали в такт його крокам, а цокотіли безперестанку.

— Домбі, — мовив майор, зиркаючи на тубільця, що лаштував сніданок, і заохочуючи його грізним помахом кулака, коли той не так поклав ложку, — ось смаженина з перцем, ось пряний паштет, підлива з нирками й таке інше. Сідайте, будь ласка. Старий Джо, як бачите, може почастувати вас тільки похідним харчем.

— Чудовий харч, майоре, — відповів гість, і не тільки з чемності, бо майор любив подбати про себе і жирного м’ясива споживав більше, ніж годилось би, — саме ця обставина, на думку лікарів, і дозволила йому викохати таке огрядне й дебеле тіло.

— Ви дивились на вікна навпроти, сер, — зауважив майор. — Що, помітили нашу приятельку?

— Тобто міс Токс? — здогадався містер Домбі. — Ні.

— Чарівна жінка, сер, — мовив майор, витиснувши з куцого горла масний смішок, що мало не задушив, його.

— По-моєму, міс Токс вельми симпатична особа, — відказав містер Домбі.