Домбі і син - Чарльз Діккенс

— Ах, містере Турбот, — дорікнув йому Уолтер, — навіщо ж ви уникали мене? Я певний, що крім добра ви не могли зробити мені нічого.

Турбот похитав головою.

— Якби я й міг зробити комусь добро на цьому світі, то хотів би, щоб то були ви, Уолтере, — сказав він. — Бачити вас вряди-годи було для мене і щастям, і докором сумління. Проте приємність переважала біль. Тепер я це знаю, бо певен, що втрачаю вас.

— Зайдіть до нас, містере Турбот, познайомитеся з моїм дядечком, — наполягав Уолтер. — Я часто говорив з ним про вас, і він з радістю перекаже вам кожну звістку від мене. Тільки про нашу останню розмову, містере Турбот, я нічого йому не сказав, — похопився додати Уолтер, помітивши, як той завагався, — навіть йому, повірте.

Сивоголовий Турбот-молодший потис юнакові руку, й на очах йому забриніли сльози.

— Якщо я коли й познайомлюся з ним, Уолтере, — промовив він, — то тільки для того, щоб мати відомості про вас. Будьте певні, я не дозволю собі зловжити вашим терпінням і уважністю. Я зловжив би їх, якби, наперед не розповівши вашому дядьку всієї правди, зажадав, щоб він пройнявся до мене довірою. Та крім вас я не маю інших друзів і знайомих, і навряд чи матиму навіть заради вас.

— Я завжди хотів, щоб ви дозволили мені бути вам справжнім другом, містере Турбот, — сказав Уолтер. — Дуже хотів, як ви знаєте, але ніколи так не хотів цього, як зараз, коли нам треба розлучатися.

— Годі й того, що ви були другом мого серця, — відповів той, — і коли я найбільше уникав вас, то душею був найближче до вас, душею був з вами. Прощайте, Уолтере.

— Прощайте, містере Турбот. Нехай боронить вас бог, сер, — щиро й схвильовано мовив Уолтер.

— Якщо ви, повернувшись, не побачите мене в моєму закутку, — сказав той, затримуючи його руку, — і хтось вам скаже, де моя могила, — навідайтесь туди. Подумайте собі, що й я міг бути такий же чесний та щасливий, як ви. А я хотів би, коли проб’є мій час, відійти з думкою, що хтось — такий, як колишній я, — навідається до мене на могилу, пожаліє мене і простить! Прощайте, Уолтере!

Постать його, немов тінь, ковзнула на залиту сонцем вулицю, таку веселу та пишну цього літнього поранку, і повільно побрела геть.

Безжальний хронометр оповістив нарешті, що Уолтерові пора вже покидати дерев’яного мічмана, і ось усі троє — небіж, дядько і капітан — подалися в кебі до пристані, звідки пароплавом, униз по ріці, мали дістатися бухти, назву якої капітан вимовив так, що для вух неморяків вона залишилася незбагненною загадкою. У бухті, куди нічним припливом занесло їхній корабель, їх взяли на абордаж галасливі моряки, серед яких був і неохайний циклоп, капітанів знайомий, — дарма що одноокий, він угледів капітана ще милі за півтори, і всі ці півтори милі обмінювався з ним якимись незрозумілими риками. Ставши законною здобиччю цього чолов’яги, що страшенно хрипів і потребував бритви для гоління, вони опинилися на «Синові та Спадкоємцеві». А на «Синові та Спадкоємцеві» панував розгардіяш: на мокрій палубі валялися засмальцьовані вітрила, чоловіки в червоних сорочках босоніж бігали туди-сюди, перечіпляючись об розкручені линви, скрізь на проході здіймались бочки, і, посеред всього цього стовпища — чорношкірий кок у чорному камбузі, засипаний по самі очі городиною і сліпий від диму.

Капітан тут же затягнув Уолтера в куток і з неабияким зусиллям, — аж побагровів, — видобув свій величезний срібний годинник, котрий так тісно сидів у кишені, що вилетів звідти, наче чіп із барила.

— Уол-ре, — сказав капітан, даючи йому годинник і міцно тиснучи руку, — дарую на прощання, хлопче. Перекрути його щодня на півгодини назад уранці і на чверть години наперед увечері, і матимеш річ, якій ціни нема.

— Та що ви, капітане Катле! — скрикнув Уолтер, переймаючи капітана, бо той уже тікав. — Благаю, заберіть назад. У мене вже є один.

— Тоді, Уол-ре, — мовив капітан, зненацька пірнаючи в другу кишеню й витягаючи звідти дві чайні ложечки й щипці для цукру, що ними він завбачливо озброївся про такий випадок, — візьми натомість цей дріб’язок.

— Ні, ні, що ви, справді! — відмовлявся Уолтер. — Дякую тисячу разів. Тільки не викидайте, капітане Катле! — Бо капітан ладнався викинути їх за борт. — Вони вам потрібніш ніж мені. Краще подаруйте мені ваш ціпок. Я не раз накидав на нього оком. Ну, ось! Прощайте, капітане Катле! Доглядайте мого дядька. Дядю Соле, нехай помагає вам бог!

У загальній метушні він згубив їх з очей, а коли віднайшов, обоє вже покинули корабель. Вибігши на корму, Уолтер побачив, що дядько сидить у човні похнюпившись, а капітан Катл поплескує його по спині великим срібним годинником (що, мабуть, було дуже боляче), бадьоро вимахуючи чайними ложечками та щипцями для цукру. Вздрівши Уолтера, капітан Катл упустив своє добро на дно човна, миттю забувши про його існування, зірвав з голови капелюха і щосили загукав до Уолтера. На сонці його лискучий капелюх аж засяяв, і капітан махав ним, аж доки зник з очей. Метушня на кораблі, що й так швидко наростала, сягла апогею; під прощальні вигуки відчалило ще двоє чи троє човнів; перед очима Уолтера, напнуті ходовим вітром, розгорнулися блискучі, тугі вітрила; під носом корабля заіскрила вода, і «Син та Спадкоємець» рушив у путь весело та бадьоро, як і всі інші сини та спадкоємці, що вирушали в далекі світи.

Щодня старий Сол і капітан Катл вели обрахунок його курсу і, розстеливши карту на круглому столі у маленькій вітальні, позначали на ній пройдений кораблем шлях. Увечері, коли, старий Сол, такий самотній, вибирався на своє горище, де інколи стріляло, як з гармат, він стежив за зорями, прислухався до вітру й пильнував довше, ніж мав би, коли б йому довелося відбувати вахту на кораблі. А остання пляшка старої мадери, що й собі попопла-вала колись, зазираючи в очі небезпекам, мовчки лежала в льосі під шаром пороху та павутиння, і поки що