Домбі і син - Чарльз Діккенс

бо від гостроти пряного паштету йому сльозилися очі, а смаженина з перцем і нирки геть розпирали краватку. Та й час одходу поїзда на Бірмінгем, яким вони мали їхати, наближався. Отож тубілець з величезними труднощами убгав майора в пальто, а коли застібнув його на всі гудзики, то обличчя майорове визирало з-над цього убрання, наче з барила. Тоді тубілець по черзі, звичайно, витримуючи належні інтервали, подав йому замшеві рукавички, грубезний ціпок і капелюх. Останній убір майор носив по-гультяйському, набакир, аби пом’якшити враження від своєї грубої пики. Ще раніше тубілець порозпихав по всіх можливих і неможливих кутках карети містера Домбі, що чекала внизу, неймовірну кількість валізок та портпледів, не менш апоплектичних на вигляд, ніж сам майор, а власні кишені понабивав пляшками із сельтерською водою та ост-індським хересом, сендвічами, хустками, підзорними трубами, картами та газетами, — будь-що (чи й усе) з цього ручного багажу майор міг зажадати першої-ліпшої хвилини, — й оголосив, що все готово. А на довершення цієї екіпіровки, коли безталанний чужинець, що в себе вдома був за царка, примостився на задку поруч із Тавлінсоном, у нього полетіли майорові плащі та пальта, що їх власник будинку вергав з хідника, як титан, закидавши нещасного з головою, — він так і поїхав на станцію, похований живцем.

Та перш ніж карета рушила з місця — саме тоді, як тубілець відбував поховальний обряд, — у вікні з’явилася міс Токс і стала вимахувати білою, мов лілея, хустинкою. Містер Домбі прийняв цей прощальний привіт дуже холодно — дуже холодно, навіть як на нього — і, вшанувавши її якомога недбалішим кивком голови, з вельми невдоволеним виглядом відкинувся на спинку сидіння. Його красномовна поведінка, видно, сповнила майора (котрий у взаєминах з міс Токс був сама гречність) невимовною втіхою, бо він довго ще квоктав та підморгував, наче обгодований Мефістофель.

Поки на вокзалі тривала звичайна в таких випадках метушня, містер Домбі з майором пліч-о-пліч походжали по платформі, — перший похмуро мовчав, а другий розважав його — або, вірніше, себе, — різними анекдотами та випадками з життя, у яких головною дійовою особою був Джо Бегсток. Ніхто з них не помітив, що вони привернули до себе увагу якогось робітника, котрий порався біля паровоза і кожен раз, як вони проходили мимо, підносив руку до кашкета. Та й як вони могли помітити його, коли містер Домбі, своїм звичаєм, дивився не на нього, а поверх цієї отари людської, а майор зазирав у глиб своїх спогадів. Нарешті чоловік ступив їм назустріч і, скинувши кашкета, вклонився містерові Домбі.

— Перепрошую, сер, — сказав він, — сподіваюся, ви в доброму здоров’ї, сер.

На ньому був полотняний, засмальцьований, весь у вугільному поросі костюм; бакенбарди мов припорошені сажею, і від нього відгонило димом та кіптявою. І все ж неохайним чи просто брудним його не можна було назвати. Одне слово, то був містер Тудл у професійному строї.

— Маю честь опалювати вас, сер, — сказав містер Тудл. — Прошу пробачення, сер; сподіваюсь, ви почуваєте себе краще?

Замість відповіді на це співчутливе запитання містер Домбі глянув на Тудла так, ніби сама його присутність забруднює йому зір.

— Вибачте за вільність, сер, — мовив Тудл, побачивши, що містер Домбі його не впізнає, — але моя дружина Поллі, яку у вас звали Річардс…

Містер Домбі змінився на виду — видно, пригадав собі, хто то, але в тім зміненім обличчі було стільки сердитої зневаги, що містер Тудл немов скам’янів.

— Вашій дружині, напевне, потрібні гроші, — сказав містер Домбі, як завжди, згорда і засунув руку в кишеню.

— Та ні, спасибі, сер, — озвався Тудл. — Не знаю, чи вони їй потрібні. Мені, в усякому разі, ні.

Тепер скам’янів містер Домбі; він так і застиг з рукою в кишені, навіть зніяковів.

— Ні, сер, — вів далі Тудл, вертячи в руках свій зашмарований кашкет. — Нам дуже непогано ведеться, сер. Гріх було б нарікати, сер. У нас відтоді ще четверо з’явилося, сер. Якось воно котиться.

Містер Домбі був би радий в цю мить котитися в поїзді, хай навіть топильник від цього мав би покотитися під колеса, та раптом увагу його привернула якась річ на кашкеті, що й досі ходив колом у того в руках.

— Одненьке, правда, нам померло, — пояснив Тудл, — що й казати.

— Недавно, — підсумував містер Домбі, дивлячись на кашкет.

— Ні, сер, років зо три тому, але решта — здорові. А читати, сер, — знову вклонився Тудл, ніби нагадуючи містерові Домбі, про що вони колись говорили, — читати мене мої хлопці навчили-таки. З мене незлий учень був, сер, і все через них, моїх хлопців.

— Ходім, майоре! — мовив містер Домбі.

— Вибачте, сер, — знову шанобливо перейняв їх Тудл, знай крутячи свого кашкета. — Я не став би надокучати вам, якби не йшлося про мого сина Байлера, хрещеного Робіном, що його ви ласкаво віддали в «Благодійні Точильники».

— Ну, чоловіче, — якнайсуворішим тоном спитав містер Домбі, — то що ж з ним сталося?

— Та, сер, — відповів Тудл, сповнившись сумом і розпачем та хитаючи головою, — мушу сказати, сер, — він збився з пуття.

— Збився з пуття, кажете? — перепитав містер Домбі не без злорадства.

— Він, бачите, попав у погану компанію, джентльмени, — пояснив батько, тужливо поглядаючи на обох і явно затягуючи майора в розмову з надією, що знайде в нього співчуття. — І пустився берега. Бог дасть, може, й виправиться, але зараз він на поганій стежці, джентльмени! До вас напевне це дійде, так чи інакше, сер, — знов удався Тудл до містера Домбі особисто, — то краще хай вже я сам вам скажу, що мій хлопець збився з пуття. Поллі страх як переживає, джентльмени, — додав Тудл з тим же тужливим поглядом і з тою ж надією, звертаючись до майора.

— Синові цього чоловіка, майоре, я хотів був дати освіту, — пояснив містер Домбі, беручи майора під руку. — І от вам відплата.

— Послухайте щирої поради старого Джо, сер, і ніколи не беріться давати отаким освіту, — мовив майор. — Хай йому біс, сер, це ніколи не виходить на добре. Тільки на зло.

Простосердий