Домбі і син - Чарльз Діккенс

— Так, хлопчику, так, — погодився дядько, струшуючи з себе хвилинну задуму.

— Отже, я бачився з нею… з Сюзанною, тобто, — провадив далі Уолтер, — і сказав їй, що завтра від’їжджаю. І ще сказав, дядю, що від того вечора як вона побувала в нас, ви завжди цікавитеся міс Домбі, що бажаєте їй здоров’я та щастя й були б раді хоч чим-небудь їй допомогти. Я, знаєте, подумав, що за даних обставин маю право сказати так. Ви теж так гадаєте?

— Так, хлопчику, так, — відповів дядько, як і раніш.

— І ще сказав, що коли вона… Сюзанна, значить… повідомить вас або сама, або через місіс Річардс, чи іншого когось, кому буде по дорозі, що у міс Домбі все добре і вона щаслива, то вам це буде втіхою, і ви напишете мені, і мені це теж буде втіхою. Ось! Слово честі, дядю, я перед тим не спав цілу ніч, все думав — іти мені туди чи ні, та й потім ще довго не міг наважитися. Але я певен, що так підказало мені серце, і я був би дуже нещасливий, якби не послухався його.

Його щирий голос і поведінка підтверджували правдивість його слів і благородство намірів.

— Отже, якщо вам трапиться побачити її,— провадив Уолтер, — тобто міс Домбі,— може, й трапиться, хто його знає! — то розкажіть їй про мої почуття; як багато я думав про неї, коли жив тут; як у цей останній вечір перед від’їздом не міг говорити про неї без сліз. Скажіть, що я ніколи не забуду її шляхетності, її милого личка, а над усе — її лагідної доброти. І що ті черевички, які я зняв колись з її ніжки — не жіночої чи дівочої, а з ніжки малої, простосердої дитини — вона пригадає, як вони їй що крок, то спадали, — скажіть їй, дядю, (коли, звичайно, вважатимете за можливе), що я ті черевички зберіг і взяв їх з собою на спогад.

Черевички саме в цю мить покидали будинок в одній з Уолтерових валіз. Ними заволодів носій, який забрав багаж на пристань, щоб здати на «Сина та Спадкоємця», і який під самим носом байдужого мічмана повіз їх геть раніше, ніж власник багажу встиг докінчити останню фразу.

Та цього разу старому мореплавцеві можна було вибачити байдужість до скарбу, що вивозився з дому. Бо якраз з того боку, куди дивилася його підзорна труба з’явилися Флоренс і Сюзанна Ніппер: Флоренс боязко зазирнула йому в обличчя і стрілася з його пильним дерев’яним поглядом!

Ба більше — вони ввійшли до крамниці й ще далі до вітальні, не помічені ніким, опріч дерев’яного мічмана. Уолтер сидів спиною до дверей і довідався про їхню появу лише по тому, що дядько його схопився зі свого стільця і ледь не перекинувся, зачепившись за інший.

— Що з вами, дядечку? — спитав він. — Що трапилось?

— Міс Домбі! — відповів старий Соломон.

— Неможливо! — скрикнув Уолтер, озираючись, і теж підхопився з стільця. — Тут?

Це було так можливо й реально, що не встиг він ще вимовити, як Флоренс, майнувши повз нього, вхопила дядька Сола за вилоги фрака-кольору тютюну, поцілувала його в щоку і, повернувшись до Уолтера, простягла йому руку з тією простотою і щирістю, які з цілого світу були притаманні лиш їй одній.

— Ви від’їжджаєте, Уолтере? — сказала Флоренс.

— Так, міс Домбі, — відповів Уолтер, не так, правда, радісно, як йому хотілося. — Переді мною довга дорога

— А дядечко? — Флоренс озирнулася на Соломона. — Йому, мабуть, сумно, що ви їдете? Та я бачу, що сумно. Уолтере, голубчику, і мені дуже сумно.

— О господи! — скрикнула міс Ніппер. — Та ми б замість вас силу люду могли відправити, якщо справа в кількості, — таж місіс Піпчін, як наглядачку на вагу золота треба купувати, а коли там не знають, як із неграми поратись, хай би туди Блімберів відрядили!

З цими словами міс Ніппер розв’язала стрічки капелюха, зазирнула в маленький чорний чайник, що стояв на столі, подумала і, трусонувши головою та бляшанкою з чаєм, почала, з власної волі, запарювати чай.

Тим часом Флоренс знов обернулася до майстра корабельних інструментів, що стояв вельми здивований і не менше захоплений.

— Так виросла! Так покращала! — промовляв старий Сол. — І анітрохи не змінилася! Така ж самісінька!

— Справді? — відказала Флоренс.

— Так, так! — повагом потер собі руки старий Сол, і продовжив упівголоса, ніби міркував над чимось, що майнуло задумою в цих жвавих, зведених на нього очах. — Так, і вираз очей такий бував раніше!

— Ви мене добре пам'ятаєте, — усміхнулася Флоренс. — Яка ж я була малою?

— Люба моя панночко! — відповів майстер корабельних інструментів. — Хіба міг я забути вас, коли так часто думав про вас і чув? Навіть щойно, оце як ви входили, Уолтер говорив мені про вас і доручив…

— Правда? — сказала Флоренс. — Спасибі, Уолтере. От спасибі! А я боялась, що ви поїдете й не згадавши мене. — І вона знов подала йому маленьку долоню так невимушено й так довірливо, що Уолтер на кілька секунд затримав її в своїй і випустив з великим жалем.

Все ж Уолтер не тримав її так, як тримав би раніше, — доторк її руки не збудив тих давніх мрій хлопчачих, що налітали, бувало, ще донедавна, бентежачи невиразністю, незв'язністю видінь. Все це — і чарівлива шляхетність, безпосередність її поведінки, і безмежна довіра та неприхована увага до нього, що пливла з глибини цих незмигних очей, що світилися усмішкою на вродливому личку, затьмарюючи його — бо надто вже сумна була та усмішка, щоб його роз’яснювати! — все це мало характер далеко не романтичний. Уолтерові згадалося ліжко вмирущої дитини, над яким вона похилилася турботливо; згадалася любов, якою їй віддячувала дитина, — і крила цих споминів, здавалось, підносили її на височінь, недоступну для його пустих фантазій, — туди, де панує лиш спокій та ясність.

— Боюсь, що не зможу називати вас інакше, як дядечко Уолтерів, — сказала Флоренс. — Ви дозволите?

— Панночко моя люба! Чи дозволю я? — скрикнув старий Сол. —