Сонячна магія - Андрій Левицький

— Жителі Цукату зовсім не такі, як місцеві мешканці, — говорив магопес. — Ми… уяви, що ти розглядаєш чорно-білу картину, на якій намальована одна кольорова постать. От вона й здається тобі яскравішою, жвавішою за всі інші. Ми з Гагрою — ось такі кольорові постаті на чорно-білому тлі. Поруч із нами ти почуваєшся живішим за все інше, за твоє минуле, котре відступає в тінь, правильно?

— Я пам’ятаю тільки, що раніше було тепліше. Увесь світ був тепліший, а барви яскравіші. Тепер усе потьмяніло, й зими настали дуже холодні.

— Та не переживай ти! Головне, тепер нам ясно, що ти можеш упоратися з магічними речами, полагодити їх.

— Але чому я майже нічого не пам’ятаю?

— Зараз я не зможу пояснити тобі.

Вони перетнули залу й зупинилися перед статуєю. У великому кріслі сидів ельф-велетень. Лівою рукою він упирався в підлокіття, праву, зігнуту в лікті, підняв перед собою на висоті грудей. Здавалося, ельф збирався підхопитися з крісла, але щось перешкодило йому. Піднята рука стискала короткий жезл, увінчаний великою сніжинкою із сімома гострими променями. Стіни й підлога зали, крісло й ельф — усе всередині вежі складалося з блакитного льоду, крім жезла та сніжинки на її кінці.

— Отакої… — промовив Каштелян розгублено. — Ніяк не очікував побачити це тут!

— Сніжинка залізна? — запитав Геб. — А руків’я дерев’яне, так? Чому вони не крижані, як усе інше?

— Тому що це чарівний жезл, — мовив Гаргантюа, опускаючись на одне коліно перед статуєю. — Мануїл, ельфійський герой, переміг ним снігових ведмедів.

Його слова урочистою луною рознеслися по залі. Геб розгледів гордий профіль Мануїла, прямий ніс, високе чоло і сказав Каштелянові, який стояв перед кріслом, уважно дивлячись на жезл:

— Я не розумію. Розкажи.

— Та що там розповідати. Ельфи жили в місті, їм докучали снігові ведмеді. Зараз їх уже не лишилося, але в минулому вони багато разів нападали на місто, й ельфи розуміли, що програють війну.

А Мануїл був героєм. Ельфійські владики довідалися, що на вершині далекої гори в печері живе прадавній демон гір, який має жезл. Із його допомогою демон викликає морозяних псів, псів-примар, коли хоче влаштувати в горах снігову бурю. Вони послали Мануїла до демона гір. Демон свій жезл, ясна річ, віддавати не хотів, у них з Мануїлом відбулася битва, й Мануїла демона здолав. Але той, вмираючи, прокляв героя. Сказав, що жезл не принесе йому щастя. Коли Мануїл повернувся з жезлом, снігові ведмеді саме знову напали на місто й майже прорвалися до Вежі, де замкнулися ельфійські владики. Мануїл за допомогою жезла закликав морозяних псів і перетворив усіх ведмедів на крижини. Місто раділо, городяни славили героя, владики вийшли з Вежі… І тут збулося прокляття демона. Серце Мануїла опанували жадібність та прагнення до влади. Мануїл вирішив — раз він рятівник міста, то й управляти містом йому. І прямо на площі всім про це оголосив. Владики, ясна річ, не погодилися, та й городяни теж, загалом, не були задоволені. Герой-воїн — це одне, а хазяїн міста — зовсім інше. Убивати він уміє, але на міському управлінні не знається. Одним словом, йому дали зрозуміти, що можуть поставити йому пам’ятник поруч із Вежею, подарувати нові обладунки, меча якого-небудь, але владикою міста йому не бути. Мануїл розлютився і почав трощити все праворуч і ліворуч. Прикликав псів-примар, і вони заморозили все місто, ельфійських владик, усіх городян, які не встигли втекти… Коли нікого не лишилося, Мануїл отямився, сів у крісло і раптом зрозумів, що накоїв. Збожеволів з жаху й почав був підводитися, та випадково скерував жезл на себе. А може, й не випадково. Ну, й теж заморозився, звичайно. Цікава історія, повчальна.

— Ага, — погодився Геб. — То цей жезл, виходить, дуже могутній?

— Гадаю, що так, — магопес вимовив щось зовсім незрозуміле. — Природно, ельфи включили Закладку у свою легенду. Треба ж було якось пояснити її існування…

Протягом розповіді Гаргантюа мовчав, стоячи в тій самій позі, а тепер заговорив:

— Душі ельфів, що не встигли втекти, заморозилися разом із їхніми тілами й дотепер блукають містом, тужать за волею. Через Мануїла прокляття демона впало й на них. Відтоді в цих горах завжди зима й лід ніколи не сходить із гірських озер. Жезл — могутня зброя…

— А це ми зараз перевіримо, — мовив Каштелян, став на задні лапи, зубами вчепився в дерев’яний держак жезла.

Геб не зміг добре розгледіти, що відбулося по тому. Задзвеніло, іскри на сніжинці спалахнули золотом, навколо статуї закружляла заметіль із крижаних зірок. Насправді зірки були блискучим холодним вогнем, що палав у очах снігових чотириногих. Почулося виття, крижані пальці статуї розтислися, й жезл упав на підлогу.

Голосний дзенькіт розлігся залою. Геб випростався, покрутив жезл, розглядаючи його зусібіч, і нарешті запитав:

— То ми можемо залишити його собі?

Від того місця, де сніжинка пробила підлогу, в усі боки розбіглося павутиння тріщин. Крижані склепіння загули, мов дзвони, згори посипалася снігова потерть. Небесно-блакитний лід побілів і почав розпадатися на шматки…